У Музеї українських обрядів із 6 серпня до 30 листопада 2018 року експонуватиметься виставка «Жіночі обрядові головні убори Середньої Наддніпрянщини кін. ХІХ – пер. пол. ХХ ст. (із фондової збірки НІЕЗ «Переяслав»). Особлива увага акцентується на хустках: шовкових, шерстяних, коленкорових, вишитих з неабияким смаком звичайними сільськими майстринями.
Головні убори дівчат та жінок були строго обумовлені місцевими звичаями та традиціями, гармонійно вписувалися в комплекс народного вбрання, посилюючи його художню образність.
Змінювалися ці складові народного вбрання відповідно до віку і сімейного стану. Дівчата у коси заплітали стрічки, кісники, виплітки. Навесні вони квітчалися живими квітами і стрічками. Взимку голови прикрашали виготовленими з паперу, воску або фарбованої дерев’яної стружки вінками – незаперечним національним символом. Весільний вінок – це знак молодої, який відрізняв її від інших дівчат на весіллі, основний атрибут у складному комплексі головного убору нареченої.
До найдавніших головних уборів заміжніх жінок можна віднести намітку (серпанок), яка займала важливе місце у весільному обряді – нею покривали молоду. Цей акт свідчив про ініціацію: перехід із дівчини в жінку. Намітку вив’язували різними способами і завжди по очіпку. Отже, вона ніколи не була самостійним головним убором.
Якщо намітку вив’язували у свято поверх дорогих парчевих чи шовкових очіпків, то в будень жінки носили «зборники», «чепці». Їх носили, переважно, під хустками. Основне призначення очіпка – міцно утримувати волосся на голові. Такі головні убори могли бути з дещо випуклим верхом, для цього їх підбивали клоччям, ставили полотняну підкладку, ззаду стягували шнурком. Очіпки на твердій основі побутували переважно на Лівобережжі. Святкові «рогаті» очіпки з неглибокою складкою посередині шили з парчі і плису. Полотняну підкладку проклеювали житнім тістом. Якщо очіпок плисовий, шитий гарусом, то вишивку зісподу закріплювали просяним тістом. Спереду до очіпка могли пришивати шовкову стрічку.
Очіпки з круглим дном вистеляли соломою, утворюючи таким чином твердий каркас. Поверх очіпків пов’язувались хустками. Це були, переважно, білі доморобні хустки «ллянички» з торочками. Пізніше їх замінили фабричні. Способи вив’язування хустки залежали від місцевої традиції та віку жінки. Згідно з народною мораллю, найбільшим соромом для заміжньої жінки було опинитися без головного убору, тобто «засвітити волоссям».
Експозицію виставки вдало доповнюють фотоплакати із зображенням українських типажів у традиційних народних головних уборах.
Запрошуємо відвідати виставку.
