ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Середа, 27 червня 2018, 14:17

Під час екскурсії у Музеї кобзарства ми завжди звертаємо увагу відвідувачів на унікальну світлину, де зображений співак бандурист Олексій Чуприна і поруч нього, на східцях, біля підніжжя могили Тараса Шевченка у Каневі, сидить у темній ризі, з Панагією на грудях, посохом у руках – сивочолий священик. Це єпископ Мстислав.

22 травня 1991 року, Тарасова гора зiбрала широке велелюддя для відзначення річниці перепоховання Т.Г. Шевченка. Тоді там стався епіцентр політичних пристрастей тоталітарної системи.

92-рiчний Патрiарх України Мстислав I, якого не допустили до Шевченкової могили, відправляв панахиду бiля пам’ятника-хреста. І там ніби душа України озвалась до нього щемною мелодією з пальців та струн бандури воістину народного митця Олекси Чуприни. Саме тоді непохитний Владика, який прихилив коліна перед бандуристом в щирiй шані перед його талантом та жертовністю перед долею України, поцілував йому руку.

Що це за постать в долі українців та в історичному поступі духовного творення нашої країни?

У роки тотального режиму радянської пропаганди про цю неординарну особистість було запущено багато різних але стійких міфів. Зокрема його характеризували як «петлюрівсько-шляхтинського-гестапівського годованця», «буржуазного націоналіста».

Сьогодні, ми на порозі 27–ої річниці Незалежної Соборної України. І хід історії розставляє все на свої місця. Інша справа, що на шляху до здобування щасливого життя на своїй, Богом даній землі ми не відзначуємо, а потім і забуваємо істинних патріотів України, які своє життя поклали на олтар служіння своїй Батьківщині своєму народу.

2018 рік є ювілейним – 120 років від дня народження духовного подвижника Української Православної церкви.

Степан Іванович Скрипник походив із глибоко релігійної сім'ї нащадків козацького роду. Батько його — Іван Скрипник, козак Миргородського полку, а мати — Мар’яна, доводилася рідною сестрою Симона Петлюри. В родині було «сім дядьків священників по материній лінії».

20-річним юнаком Степан Скрипник самовільно втік з тихої провінційної Полтави, не закінчивши гімназії, записався до українського війська у полк ім. Костя Гордієнка. В ті роки, він робить свій життєвий вибір, і його самопосвята гартується у боях за Самостійну Державу у 1918-1920 роках.

Після того, як намагання утворити Українську Народну Республіку зазнали краху, він разом з тисячами інших, військовими УНР, був інтернований до Калішу, де знаходився табір воїнів УНР.

Згодом Степан Скрипник розпочинає навчання у Варшавському інституті політичних наук, працює на Галичині та Волині і там він реалізується як політичний і громадський діяч.

Протягом 9 років (1930 – 1939) його обирають депутатом до сейму Польщі, де він був лідером і визнаною фігурою від українських послів, які шанували його організаційні та ораторські здібності.

Пізніше патріарх Мстислав згадував: «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою».

Таємниця смерті Іванни Вітковицької залишилася не розритою. На надмогильному пам’ятнику вказано дату смерті – 6 травня 1940 р. Скоріше це було політичне вбивство, бо почерк найманих катів виявився знайомим для родини Скрипника. Тим часом радянська влада, борючись із «петлюрівщиною», винищувала його родичів. 1939-го розстріляли брата, який був лікарем у Ромнах. Його матір Маріану разом із сестрами Мариною та Феодосією Петлюрами стратили. Братів Андрія й Сильвестра Скрипників – розстріляли, а молодшого, Валеріана, відправили до ГУЛАГу – концентраційні табори для «ворогів народу», якi широко застосовував режим радянської імперії, щоб нейтралізувати тих, кого вважав своїми політичними опонентами.

Степан Скрипник вирішує присвятити решту свого життя Українській Православній Церкві, яка в ті часи розпочинала своє друге відродження. В окупованій німцями Холмщині 1941 року його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив митрополит Іларіон (Огієнко).

У травні 1942 року він приймає чернечий постриг з ім’ям Мстислав, а згодом і висвячується на єпископа Переяславського. Непросто було племінникові Симона Петлюри завжди, а після висвячення стало взагалі нелегко з апостольською місією служити межи людей, оброблених радянською ідеологією.

Під його омофором перебувало близько 400 парафій у Харківській, Полтавській, Сумський, Луганській, Донецькій, Курській та Воронізькій областях.

У червні 1942 року владика Мстислав здійснює місіонерську подорож Переяславщиною та Полтавщиною. Картина повсюди була безрадісна. Тішило лише те, що після десятиліть безвірництва люди знову поверталися обличчям до Бога. І, виходячи з тогочасних реалій, владика намагався підтримати кожну відроджену парафію у селі чи місті. Тільки в Полтаві він висвятив близько 20 священників. За допомогою Українського Червоного Хреста йому вдалося в рідному місті роздобути навіть папір для друку Євангелія та молитовника. Крім того, відбувалися масові хрещення і богослужіння, які організовувало полтавське духовенство.

Патріарх Мстислав згадував таке масове хрещення, яке йому довелося здійснити у селі Рибці на Полтавщині і яке він пам’ятав усе життя. Ось цей спогад патріарха:

«Я хочу розповісти про одну надзвичайну подію з мого архіпастирського служіння на Україні, на початку мого архієрейства. Ця подія, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рибці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська.

Літо, липень місяць 1942 року. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді.

Це було над сіваком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках були малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати мали до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає. Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі. Співає хор — переважно жінки — і відбувається надзвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, і їх поливають з опішнянського полив’яного глечика. Потім ми ходимо і здійснюємо миропомазання усіх охрещених. Було там понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія».

Скоро ці подорожі припинилися, тому що невдовзі єпископа Переяславського заарештовує німецька влада. Його змусили виїхати спочатку до Житомира, згодом до Києва, Прилук. Навесні 1944 року майже вся ієрархія УАПЦ подалася в еміграцію до Західної Європи, а згодом до Північної Америки.

Навесні 1947 року Собор єпископів УАПЦ, що був організований у діаспорі підніс Мстислава Скрипника до сану митрополита.

Найбільшим досягненням Мстислава в ті часи вважається побудова "Українського Єрусалима" або "Українського пантеону" в Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Він став осередком життя Української православної церкви США.  У 1950-х роках у Баунд-Бруці постав величний храм — Церква-пам’ятник. Поряд було відкрито православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі, зокрема вихідці з Полтавщини. До комплексу також увійшли музей, бібліотека, архів, видавництво з друкарнею, українська православна семінарія.

Із відродженням української державності митрополит Мстислав спрямував усі свої сили та досвід на відновлення УАПЦ в Україні.

За короткий час, владика оживив життя на парафіях, зміцнив церкву організаційно, активізував наукове та видавниче життя.

В роки перебудови, яку оголосив Михайло Горбачов в Радянському Союзі, розпочалися перші рухи у відродженні національних питань союзних республік. Так у лютому 1989 року, в Україні створюється ініціативний комітет, що поставив собі за мету легалізацію Української Автокефальної Православної Церкви, і вже 5-6 червня 1990 року в Києві відбувається Собор, на якому митрополита Мстислава обирають Патріархом Київським і всієї України.

Очевидно, що при обранні Мстислава Патріархом, в очах Божих важив його багатолітній досвід церковного будівництва та ясне розуміння Божих намірів щодо України, незважаючи на вже похилий вік. Особа Патріарха Мстислава з’єднала в собі всі три періоди відродження Української Церкви. Він став живим носієм церковного Передання і повинен був духовно зв’язати покоління УНР із тими, хто будував і будує сучасну Україну.

Патріарх тоді сказав: «Поклик Собору я зрозумів як поклик Божого Промислу, що немічне лікує, а недостаюче доповнює. З вірою на опіку Вседержителя та надію на братню у Христі допомогу, призначених мені Промислом Божим архіпастирів та пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті — етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкві — Матері нашого народу».

Патріарх двічі відвідував рідне місто — у травні 1991 та грудні 1992 року. Тут він проводив богослужіння та зустрічі із полтавцями. В своїх промовах, які виголошував Святійший, він підкреслював, що Україна, і Українська Церква зокрема, йде нелегким тернистим шляхом спасіння, і це зовсім не мощена дорога, а дорога засипана різним камінням, але ми обов’язково здолаємо це каміння. І ще для нас і сьогодні надзвичайно актуальні слова Патріарха: «Діти, ні Україна, ні Церква Українська нікому непотрібна, крім нас самих. Кажете світ нас не визнає? І не визнає доти, доки ми самі себе не визнаємо. Зрозумійте це».

У 1990 році Українська Церква стояла біля джерел нашої Незалежності, сьогодні Українська Церква знаходиться в авангарді визвольної боротьби нашого народу, завдяки таким велетням духу, як святіший Патріарх Мстислав, який і сам багато працював, і інших надихав на працю заради України та Церкви Христової.

5-6 червня 1990 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому Українська Православна Церква була піднесена до рівня Патріархату і першим Патріархом Київським і всієї України був обраний Митрополит Мстислав Скрипник. То був лише перший поступ у поверненні та відродженні істинної церкви Київської Русі, правонаступницею якої і є Україна.

За матеріалами – режим доступу: http://gk-press.if.ua/patriarh-mstyslav-malovidomi-storinky/

https://www.youtube.com/watch?v=FFblQuk_O1k

Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства»                                              Н. Костюк