10 БЕРЕЗНЯ – 158 РОКІВ ВІД ДНЯ СМЕРТІ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Субота, 09 березня 2019, 19:12

Поховали... тихесенько

Україна плаче,

Поховали дух великий

І серце горяче;

Поховала наша мати

Найкращого сина, —

«Вічню пам'ять» заспівала

Уся Україна.

(В. Кулик «На смерть Шевченка»)

Тарас Григорович Шевченко прожив лише 47 років. З них 34 роки провів у неволі: 24 роки – під ярмом кріпацтва й понад 10 років – у найжорсткіших умовах заслання.

Людина, яка на десять років була викреслена з життя, поверталася до своїх друзів міцною духом. Заслання й солдатчина не зломили ні волі, ні її переконань. Але здоров'я поета, його фізичні сили були надламані.

За свідченням редактора «Нижнегородских губернских ведомостей» Георгія Дем'янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печать глибокого страждання». Історик Микола Костомаров справедливо зауважив: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров'ям». Лікар А. Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалим здоров'ям, із передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом.

Тяжке багаторічне заслання, душевні переживання й хвороба призвели до передчасної смерті Тараса Шевченка. 10 березня 1861 року  він помер у будинку Академії мистецтв, де проживав останні роки.

Звістка про смерть Шевченка рознеслася по Петербургу, хоча офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, у день похорону. 

Десятого березня були надіслані телеграми в Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та інші міста, куди можна було подати звістку телеграфом. Царський уряд заборонив служити панахиду по померлому, оскільки він був «політичний злочинець». І тільки після клопотань громадськості було дозволено відправити панахиду в академічній церкві. Того ж дня панахиди відбулися й у багатьох містах України, але під наглядом поліцій. Вся Україна поринула в жалобу.

  11 березня увечері труну з тілом поета перенесли до академічної церкви св. Катерини, де й відспівали українського генія. П. Клодт зробив посмертну маску з обличчя Т. Шевченка, а художники В. Верещагін,      М. Дмитрієв-Оренбурзький, П. Ейснер, Л. Жемчужников, М. Микешин і В. Рєзанов змалювали його в труні.

12 березня Петербург ховав Шевченка. «Тяжке, невимовно тяжке було останнє прощання… Благоговіння перед спочилим і непорушна тиша були навкруги… Щира любов і шаноба до Шевченка здружили всіх». Так описував в «Основі» цей момент його друг Л. Жемчужников.

Павло Зайцев  у книзі «Життя Тараса Шевченка»  писав: «…На протязі березня і квітня всі органи російської преси вмістили некрологи Шевченка, описи його похорону та статті з оцінкою його діяльності. Все березневе число української «Основи» було присвячене поетові. З польських часописів лише «Kurjer Wileński» озвався на його смерть. В німецькому популярному тижневику «Die Glocke» вміщено дуже солідну статтю з прегарно гравірованим на дереві портретом поета, зробленим з фотографії. Умістив теплу згадку про нього і Герцен у своєму лондонському «Колоколі». Озвався також кількома теплими словами і улюблений Шевченків англійський письменник-гуманіст Діккенс».

Ще в день смерті Шевченка згідно з його поетичним заповітом друзі вирішили перевезти прах Шевченка на Україну. Дозвіл було одержано в кінці квітня 1861 року.  На Україну тіло поета супроводили його друзі О. Лазаревський та Г. Честахівський.

22 травня о 7 годині вечора Шевченка поховали на Чернечій (тепер Тарасовій горі) поблизу Канева. Над нею насипали високу могилу, яка стала священним місцем для кожного українця й пошанована всіма народами світу.

158 років пройшло, як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його. Нетлінна творчість геніального сина України довічно жива биттям гарячого людського серця. Безсмертна сила його таланту – проникливістю й глибиною думки, мужністю й ніжністю лірики, гостротою й пристрастністю слова, пісенністю віршів, самовідданою любов’ю до України та свого народу.

Мабуть найправдивіше про Шевченка сказав Іван Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, ані його любові до людей – в ненависть і погорду, а віри в Бога – у зневіру і песимізм… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».

Молодший науковий співробітник НДВ «Музей «Заповіту» Т. Г. Шевченка»                      С. О. Коркач