«Він зібрав 6000 народних пісень»

Категорія: Історичний календар. Особистості Створено: Четвер, 06 лютого 2020, 09:52
Notice: Undefined variable: info in /home/ksere795/niez.com.ua/templates/urbanlife/html/com_content/article/default.php on line 176

4 лютого відзначається 140 – річчя від дня народження Климента Васильовича Квітки.

Ця постать – є однією із тих, хто зайняв заслужене місце в історії української культури XX століття, але про кого незаслужено забули майже всі, крім вузьких фахівців і групи інтелектуалів.

Народився Климент Васильович Квітка в селі Хмельові під Ромнами в козацькій родині. Його рід походив  із старої дворянської еліти місцевого значення.

Після розформування полкового устрою Слобожанщини в 1765році вони влилися в загальноімперську аристократію, в складі якої було кілька генералів і губернаторів. За легендою, викладеною славетним письменником і представником даного роду Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком, рід  Квіток – один із найперших, що появився на Харківщині.  За переданою родовою легендою, син опального московського боярина, хлопчик-сирота Андрій, за свою красу прозваний Квіткою, закохується у красиву дочку київського воєводи. Разом зі своєю обраницею він тікає на незаселену тоді Слобожанщину. Так був  започаткований  новий козацький рід. Який був внесено в VI і II частини родовідної книги ХарківськоїПолтавської і Херсонської губерній.

Батько Климента Квітки захворів на невиліковну хворобу в 19 ст. – туберкульоз, і рано помер. Мати не могла утримувати дітей, тому прийняла рішення віддати 5-річного Климента на виховання в чужу сім'ю. Хлопчика всиновила київська родина Олександра Антоновича та Феоктисти Семенівни Карпових. Коли йому було 7років, Карпови почали наймати вчителів для навчання його музиці. Пізніше він продовжив музичну освіту в училищі Київського відділення Російського музичного товариства по класу фортепіано. Квітка закінчив Київську гімназію із золотою медаллю в 1897 році. Його потяг до музики, до збирання народних пісень, фольклору підтримував сам Микола Віталійович Лисенко. Здобуття освіти Климент Васильович Квітка продовжив у Київському університеті Святого Володимира, де якийсь час працював концертмейстером хору. У 22 роки, він закінчує юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Тоді ж підготував і видав перший збірник записаних ним народних пісень.

Не зважаючи на те, що Клименту Квітці довелося виховуватися у чужих людей, він не забував рідних. Будучи дитиною, часто листувався з сестрою Параскою. Коли став дорослим, Квітка почав приїжджати до неї в гості, в Ромни, куди сестра переїхала після заміжжя.

Він отримав освіту юриста, але за покликанням був музикантом, талановитим дослідником фольклору. У 1898 році вперше знайомиться з Лесею Українкою, яка  на той час була вже відомою шанованою поетесою. Вона, дізнавшись, що  Климент записує народні пісні, щиро захоплюється цією його подвижницькою працею і обіцяє, що наспіває йому тих пісень, яких вона вивчила від матері та людей у маєтку Колодяжного.

З того часу і до останніх днів свого життя, Лариса Петрівна Косач була тією жінкою, яку Климент Квітка оберігав, глибоко шанував і тихо віддано кохав. 

Він підтримував, був поряд з нею в усіх поточних драмах її життєвого шляху. А це була смерть Сергія Мержинського (1902 р.),  людини, яку вона кохала, її власні хвороби, лікування.

Леся Українка доглядала за своїм смертельно хворим другом Сергієм Мержинським, якому віддавала всю свою любов і час. Коли Сергій помер, Квітка своєю щирою приязню врятував Лесю від «апогею смутку», як вона сама визначила свій тодішній стан. 

Раптова смерть її улюбленого старшого брата Михайла (1903р.), вона сприйняла дуже важко, і це додатково ускладнило перебіг її хвороби.

В цей час Климент Квітка був поряд. Згодом Леся зрозуміла, яка людина знаходиться біля неї. І хоч дослідники життя Українки переконані, що між ними була радше глибока дружба, довіра, опіка, але справи їх спільного життя, листи – переконують в тому, що вона була лагідна зі своїм супутником життя. Називала його ласкавими іменами Кльоня, Квіточка. А коли у 1907 вони обвінчалися в Деміївській церкві м. Києва, Леся неодмінно підписувалася в документах і листах Лариса Косач – Квітка таким чином шануючи свого чоловіка. Вона також турбувалася про його здоров’я.

 По первах Климент Квітка був юристом, йому доводилося утримувати своїх рідних. Тож Леся старалася не обтяжувати чоловіка фінансово. Батько продав маєток записаний на Лесю і віддав їм гроші. Але через постійні лікування цього на довго не вистачило.

Після закінчення університету він отримав посаду чиновника в судовому відомстві. Вона давала мізерні кошти для існування і буквально грабувала час, так необхідний для наукових занять. Добре, що поряд уже була Леся. Її мужність, нескореність світила йому дорогу, і підтримувала. Допомагала  долати  і матеріальну скруту. Він спродав своє майно, розуміючи, що хвороба дружини прогресує, і щоб врятувати її, необхідно диво. Незадовго до смерті Леся Українка писала: «Кльоня мусив оддати за довги зненацька 100 р., так що з його платні лишилось всього 10 р., тим часом треба платити за квартиру, треба їсти-пити та ще й хоч трохи ліків купувати, бо я нездужаю. Речі продовжуємо продавати, але не завжди на них є покупці...» На виручені суми Леся лікувалася в Європі у найкращих лікарів, але хвороба продовжувала прогресувати...»

Подружжя спільно підготувало до друку і видало три збірники українських народних пісень:

«К. Квітка, Збірник українських пісень з нотами, гармонізація Бориса Яновського, К., 1902»;

«Дитячі ігри, пісні й казки з Ковельщини, Лущини і Зв’ягельщини на Волині. Зібрала Лариса Косач. Голос записав К. Квітка, К., 1903»;

«Народні пісні до танцю. З голосу І. Франка та Лариси Косач, списав К. Квітка»).

В останні дні життя Леся Українка, покинувши від знесилля свою останню повість, диктувала тексти пісень своєму чоловікові. Найближчим порадником і помічником в музично-фольклористичних студіях та збирані музичного фольклору К. Квітки була його дружина  – Лариса Петрівна Косач (Леся Українка).

Вони разом з Климентом Квіткою записують репертуар мандруючих незрячих кобзарів. В основному це були думи, історичні пісні. Згодом ці фонографічні записи Філарет Колесса поклав на ноти, і була видана збірка ще при житті Л.Українки у 1912 році – «Українські  народні мелодії».

Його життя без Лесі було наповнене прагненням увічнити всі ті  гуманітарні надбання, над якими вони працювали разом. Гідним, величавим пам’ятником Лесі Українці після її ранньої смерті стала збірка 1917-1918 року, яку підготував і видав  Климент Васильович Квітка. Назва її –  «Народні пісні з голосу Лесі Українки», 225 мелодій в ній. Тут веснянки та колядки, пісні жниварські, весільні, колискові, історичні, козацькі, рекрутські. У тяжких умовах революційних років видавав К. Квітка цю збірку. Єдиним недоліком видання, як зауважував сам учений, було те, що невідомі були ті люди від яких Леся вивчила ці пісні.

Постійно переїжджаючи, Климент не втрачав надію врятувати Лесю. Їхній маршрут пролягав з Криму на Берлін, з Європи знову в Крим, в Ялту, а потім Грузія, Тифліс, Телаві, Єгипет. Покращання здоров’я не було.
1 серпня 1913 р. поетеса померла в місті Сурамі. Їй було 42, йому – 33. Климент Квітка тяжко переживав смерть дружини. За даними істориків, на похоронах, коли вже всі розійшлися, він ще довго стояв над її могилою, заплаканий і вбитий горем…

З 1920-1933 рр. працював в Академії наук Української РСР, де організував Кабінет музичної етнографії (1922), одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка.

За вісім років опублікував 40 наукових статей, досліджень, докладних рецензій, 2 збірники народних пісень.

За життя  К. Квітка був визнаний етнографом, фольклористом, музикознавцем, котрий зібрав і записав, зберіг для нащадків шість тисяч народних  пісень. А ще він зумів за півстоліття активної наукової діяльності в роки царського, а згодом більшовицького панування видати близько сотні наукових праць.

Климент Квітка вражав своєю енциклопедичною ерудицією, яка дозволяла йому працювати в галузі порівняльного музикознавства не лише всіх слов’янських, а й  тюркських та угро-фінських народів, адже він знав близько 20 мов народів світу. Саме тому Климент Васильович по праву займає одне з чільних місць у вітчизняній та європейській етномузикології

У 1933р. Климент Квітка  переїздить до Москви. Там  працював у консерваторії, де читав курс "Музика народів СРСР" (з 1933 – професор).

Ті  роки, то були складні роки переслідування усіх прогресивних людей, особливо інших національностей, зокрема українців.

8 лютого 1934 року Климента Квітку заарештували по т. зв. «Справі славістів», сфабрикованій ОДПУ, й на 3 роки ув'язнили. Він відбував покарання у сумнозвісному концтаборі «Карлаг» м. Алма-Ата, Казахстан).

З квітня 1936 р. звільнений і поновлений на роботі в Московській консерваторії, де трудився до кінця життя на посаді професора та завідувача Кабінету народної музики.

Від 1937 до 1945 рр. і від 1949 – він науковий керівник заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР (нині Науковий центр народної музики імені К.В. Квітки). До кінця життя Квітка там працював на посаді професора, завідувача Кабінету народної музики.

1953 року К. Квітка захворів на запалення легенів. 19 вересня, після двотижневої хвороби, його не стало. Поховали його в Москві на Ваганьківському кладовищі.

На превеликий жаль, подвижницька праця Климента Квітки відкрилася нам, фактично, тільки після його смерті. На початку 70-х років побачило світ видання двохтомника його праць, які вийшли в Москві. Але увійшло в це видання далеко не все, створене видатним ученим. Значна частина його розвідок, статей і рецензій опублікована лише в різних журналах і наукових збірниках, які становлять нині бібліографічну рідкість, багато їх ще й досі перебуває в рукописах. Звісно, стоїть нагальне питання випустити  повне зібрання творів вченого. Це принесе велику користь усім, хто веде серйозні дослідження в галузі фольклористики, а також широкому загалові шанувальників народної пісні.

Адже народна пісня вимирає, щезає надзвичайної вартості скарб художньої  народної творчості.  Сьогодні  потрібно звернути на це сумне явище, пильну увагу. Варто зібрати найкращі сили по музичній етнографії, організувати їх в наукову колегію, і найшвидше рятувати те, що ще не щезло. За цю справу повинна взятись держава. Це була справа всього життя Климента Квітки».

За матеріалами інтернет досліджень

http://incognita.day.kyiv.ua/kliment-kvitka.-cholovik-lesi-ukrayinki.html

Молодший науковий співробітник НДС « Музей кобзарства»                                        Н. Костюк