19–21 жовтня 1947 року почалося масове вивезення населення Західної України до Сибіру. Після завершення радянсько-німецької війни Українська повстанська армія боролася проти радянських владних структур. Занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, політичне керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху.

Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 р. вивершується безсмертним «Як умру, то поховайте…», написаним у Переяславі хворим поетом у ніч з 24 на 25 грудня 1845 р., – однією з перлин світової політичної поезії, що увійшла не тільки до історії літератури, а й до свідомості українського народу, і яка відома з 1867 року під заголовком «Заповіт».

І Сковородинівські читання були проведені 4 грудня 1984 року. Вони відбулись під організаційною відповідальністю Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника, Інституту філософії АН УРСР, Інституту літератури АН УРСР.

Для Т. Г. Шевченка завжди були небайдужими долі всіх поневолених народів, особливо слов’янських. А питанням слов’янської єдності на той час цікавились передові особистості багатьох країн. 

Наприкінці жовтня 1845 р. Т. Шевченко вдруге приїздить до А. Козачковського. Творча продуктивність поета в цей час вражає. З-під його пера за нетривалий час вийшли такі шедеври, як написані у Переяславі поеми «Наймичка» (13 листопада), «Кавказ» (18 листопада), присвята до поеми «Єретик» (22 листопада), у В’юнищі – вірш «І мертвим, і живим…» (14 грудня), «Холодний Яр» (17 грудня), «Давидові псалми» (19 грудня), «Маленькій Мар’яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня) і «Заповіт», написаний знову у Переяславі (25 грудня). Цю найпродуктивнішу пору в житті поета називають Переяславською осінню.