25 ГРУДНЯ 1845 Р. У ПЕРЕЯСЛАВІ Т.ШЕВЧЕНКО НАПИСАВ ВІРШ «ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ…»

Категорія: Історичний календар. Події Створено: Понеділок, 24 грудня 2018, 17:32

Патетична лінія Шевченкової поезії 1845 р. вивершується безсмертним «Як умру, то поховайте…», написаним у Переяславі хворим поетом у ніч з 24 на 25 грудня 1845 р., – однією з перлин світової політичної поезії, що увійшла не тільки до історії літератури, а й до свідомості українського народу, і яка відома з 1867 року під заголовком «Заповіт».

Приїхавши вдруге до Переяслава у кінці жовтня 1845 р., Т. Шевченко був дуже хворим. А наприкінці грудня стан його здоров’я різко погіршився. Недуга прикувала поета до ліжка. В’юнище осиротіло без гострого мудрого слова Кобзаря. Люди раз по раз приходили запитати про його здоров'я, але господар скрушно хитав головою і просив не турбувати хворого.

З кожною годиною йому ставало все гірше. Піднялася дуже висока температура, уже почав марити. Наляканий господар закутав поета в кожух і повіз у Переяслав до А. Козачковського.

Коні швидко бігли наїждженим шляхом. Вони вже виїхали на найвище місце, звідки все як на долоні, – і Дніпро, і кручі. Призупинилися коні. Хворий раптом звівся і жагучими очима глянув удалину.

Як умру, то поховайте…

На оцій могилі… – і, похитнувшись, упав у товаришеві обійми. Коні рвучко зірвалися з місця.

Здібний і уважний лікар А. Козачковський швидко привів хворого до тями.

У ніч на 25 грудня Т. Шевченко підвівся з ліжка і засвітив свічку. Глупа ніч огорнула землю. Майнула думка: «Невже кінець? Мені ж тільки 31 рік…» І раптом його погляд упав на папір. Рука потяглася до пера, і з-під нього з’явилися перші слова: «Як умру, то поховайте…».

В уяві поета постає образ милої України, переяславські ландшафти: лани широкополі, могили, Дніпро, дніпрові кручі, які дуже добре видно з Переяслава. Поет використовує топонім «ревучий». У с. В’юнище так називалося урочище – «Ревуче». Навесні Дніпро розливався, затоплюючи луки, ліси, вибалки, населені пункти. Прибутна вода з великою силою, з ревінням падала і затоплювала всі низини. Старожили с. В’юнище згадують, що коли прибувала «велика вода» і падала з ревінням в урочище, то це ревіння було чути на все село і його околиці. Тому урочище й називали Ревучим. Поет використовує цей місцевий топонім і створює потужний образ «як реве Ревучий».

Усю ніч не спав поет. А коли до кімнати пробився перший промінь світла, на столі лежало останнє прохання до земляків.

Завдяки турботам А. Козачковського Т. Шевченко незабаром одужав і за завданням Археографічної комісії поїхав до Чернігівщини. А «Заповіт» пішов межи людей. Його переписували від руки, читали в тісному колі однодумців. Невдовзі полтавський учитель Г. Гладкий поклав вірша на музику, і цей твір перетворився  на неофіційний національний гімн.

У Шевченковому «Заповіті» всього 24 рядки та вони безсмертні. Колись А. Козачковський, вражений змістом «Заповіту», вигукнув: «Боже! Та цей коротенький вірш довший за найдовше життя. Він – вічний!».

Саме із «Заповіту» часто починається знайомство іноземців з поетичною творчістю Т. Шевченка. Завдяки невтомній праці майстрів-перекладачів існує близько 500 перекладів «Заповіту» 147 мовами світу. Деякими мовами «Заповіт» перекладено кілька десятків разів. Російською мовою налічується 35 інтерпретацій, польською – понад 25, грузинською – 18 і т. д.

25 квітня 2014 року у Кримському етнографічному музеї (м. Сімферополь) відбулася презентація шевченківського рушника (7 м довжиною і 70 см шириною), на якому останній куплет «Заповіту» було вишито на 43 мовах народів світу, що проживають у Криму.

Т. Шевченко виразно оцінив роки 1843-1845 як особливі у його творчості. Десь наприкінці 1845 р. і на початку 1846 р. у А. Козачковського в Переяславі після видужання з важкої недуги він склав великого формату і гарно технічно виконаний альбом своїх творів, якому і дав назву «Три літа», себто роки 1843, 1844 і 1845. У цей збірник увійшло 23 твори на загальноукраїнські суспільно-політичні теми, з яких найраніший (9 жовтня 1843 р.) – це «Розрита могила», а найпізніший (25 грудня 1845 р.) – «Заповіт».

1859 р. у Лейпцігу І. Головіним видано (без участі поета) збірку «Новые стихотворенія Пушкина и Шавченки», де вперше надруковано шість нелегальних творів Т. Шевченка, зокрема, «Кавказ» і «Заповіт» із переяславського циклу.

1845 рік був для Кобзаря дуже плідним. «Переяславську осінь» Т. Шевченка дослідники часто порівнюють із «Болдінською осінню» О. Пушкіна або із «Кримським циклом» А. Міцкевича. Про це влучно висловився відомий український культуролог і шевченкознавець Є. Сверстюк: «1845 рік – це рік високого сонця України. Коли ж психологічно вникнути в атмосферу тієї дивно рясної Шевченкової осені, то й «Заповіт» написано як останній псалом Року Високого Сонця... Феномен Т. Шевченка відбиває нашу національну природу, наше світосприймання, наше минуле і нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух і пам’ять. Т. Шевченко в нас більше, ніж великий поет. Він – національний пророк і мученик».

Цю думку підтверджує інший український сучасний культуролог В. Скуратівський: «Трагедія світового і пов’язаного з ним національного процесу завершується і знімається. Закінчується дивовижний «Переяславський» цикл, закінчується драма історії, з неї зникає світове зло... Лишається тільки «незле тихе слово»... Але наразі – де взяти таке слово у нашому знавіснілому світі? Ніби розуміючи це, Т. Шевченко продовжив і своє життя, і свою поезію після «Заповіту».

1845 рік залишається для нас роком Високого сонця та духовним святом «Переяславської осені Кобзаря».

Завідувач НДВ «Музей «Заповіту» Т. Г. Шевченка»                                        Н. Кухарєва