На сьогоднішній день спостерігається значна зацікавленість відвідувачів Заповідника різноманітними народними звичаями, обрядами, традиціями. В експозиції музейними працівниками: Шкірою Л.М., Калінович О.І., Пільх І.В. створено виставку «Дорожній побут українців Середньої Наддніпрянщини кін. ХІХ – поч. ХХ ст. (за матеріалами фондової колекції  НІЕЗ «Переяслав»).  Експозиція виставки певним чином відтворює минувшину українського народу, акцентуючи увагу на побутовому та звичаєвому аспектах.

У системі традиційних уявлень українського народу подорож займає особливе місце. Існувало багато прикмет, вірувань, неписаних законів, пов’язаних з дорогою, багато з яких збереглися до сьогоднішнього дня.

У подорож вирушали переважно на сезонні промисли, в паломництво, на гостини, на ярмарки, майже постійно в дорозі знаходилися мандрівні ремісники і торгівці, жебраки. До від’їзду готувалися заздалегідь: намагалися завершити всі справи, сповідалися та причащалися, обов’язково ходили на кладовище (прощатися було прийнято не тільки з живими, а й з померлими), готували харчові припаси, одяг, лікувальні засоби, обереги. Намагалися не ходити поодинці, а набирати з собою супутників.

Обов’язково у дорогу купували або шили вдома нову білизну. Якщо тканина залишалася – її дарували сусідам або далеким родичам. Перед подорожжю прийнято було посидіти всією сім’єю, надивляючись один на одного. Виходячи з дому, зупинялися біля печі, потім біля порогу, трималися за сволок, просили вибачення в усіх, кого образили, просили не згадувати лихим словом, брали батьківське благословення. У день від’їзду когось із членів родини нічого нікому не давали і не позичали, старалися нічого не виносити з дому і навіть не вимітати сміття. Існували також  «заборонені» для початку подорожі дні – святкові. У такі дні намагалися нікуди не ходити, бути з сім’єю, але радо приймали перехожих мандрівників, жебраків – вони вважалися в такі дні бажаними гостями, котрі приносили до оселі Боже благословення.

Великого значення надавалося оберегам. Найчастіше ними були так звані «путні» (дорожні) ікони: металеві натільні та складні (2-3-стулкові). Обов’язково брали з собою ікону св. Миколая Чудотворця – покровителя подорожуючих, а також ладанки та молитовники.

Одяг повинен бути зручним та практичним, захищати від спеки та холоду. Обов’язковим елементом був пояс: «Раніше без хреста і без пояса не ходили».

Харчі готували заздалегідь: сушили сухарі, в’ялили або коптили рибу, з собою брали також сало, часник, цибулю, запас води, у далеку дорогу – крупи. У торбині також повинні бути цілющі трави та мед – від ран та застуди.

Подорожнього завжди впізнавали за торбиною та ціпком. Ціпок інколи виконував «сигнальні» функції: проходячи через ліс, ціпком стукали по стовбурах дерев, відлякуючи звіра, жебраки стукали ним по кутах хати або по підвіконнях, приходячи у двори за милостинею.

В експозиції виставки знаходяться одяг, взуття, побутові речі, обереги, які слугували людям у дорозі. Тож запрошуємо гостей Заповідника відвідати виставку та пізнати дорожній побут за допомогою справжніх артефактів. Музей працює без вихідних з 9.00 – до 17.00.

Завідувач науково-дослідного відділу «Музей народного сухопутного транспорту Середньої Наддніпрянщини»         Шкіра Л.М.

Провідний зберігач фондів сектору обліку музейних цінностей відділу науково-фондової роботи                                Калінович О.І.

Зберігач фондів сектору збереження музейних цінностей відділу науково-фондової роботи                                        Пільх І.В.