Як розвивалося бандурне мистецтво в Західній Україні?
Вже відомо, що бандура почала ширитися у Перемишлі, Львові, Рівному та інших містах Галичини через тих учасників капел бандуристів у 20-30-х роках в Чехословаччині, Польщі, Франції під орудою Василя Ємця. Через певний період значна частина їх осіла в містах і містечках Галичини, які вже не мислили свого життя без унікального інструменту – бандури. Так з’являлися ансамблі, дуети у кінці 20-х 30-х рр. під керівництвом молодого Юрія Сінгалевича, Костя Місевича. Вже пізніше в 50-х роках Юрій Данилів організував таких же незрячих, як сам і створив з ними ансамбль, який з часом виріс до капели бандуристів «Карпати» за участі незрячих музикантів. Колектив з роками набув високої професійності і запорука цьому унікальне керівництво колективом – Дмитра Васильовича Котко.
Життєвий і творчий шлях цієї особистості, досить драматичний і величний як митця української хорової культури.
Котко Дмитро Васильович - надзвичайно талановита особистість, український хоровий дириґент, композитор, фольклорист, основоположник професiйного хорового спiву в Західній Українi. Народився він в краю козаччини селище Балки на Запоріжжі в 1892 році.
Після сільської школи, де проявляв себе особливо здібним на уроках музики і співів, бо весь рід був співучий, він їде до Криму і там вступає до учительської школи в Сольоному Озері, а паралельно екстерном здобуває освіту і практику диригента.
Згодом у 1913 році доля посилає його в духовно-місіонерську семінарію на диригентський клас в містечку Ардонь біля Владикавказу. Там же він розпочинає працювати вчителем співу і малювання у Вищому училищі міста Прохладне Кабардино-Балкарії.
Але розпочинається І-ша Світова війна, яка зруйнувала плани і наміри мільйонів людей світу. Дмитра Котко мобілізовують у 1916 році до війська, і відправляють до Чугуївського юнкерського училища, потім до московського гренадерського полку служити в почесному караулі Кремля. Там Д. Котко проходить курси вiйськових дириґентiв Московської воєнної округи, в теперішньому музичному iнституті iм. Ѓнєсiних.
В 1917 році Д. Котко переїздить до новоствореної української частини в Україні. Тут він розпочинає виконувати обов’язки куратора духових оркестрів. Спочатку навчався в місті Рівне де, отримав офіцерське звання, а потім керував військовими духовими оркестрами у 1-му Волинському полку.
Коли у 1919 році відбувалися українські визвольні змагання Котко Д. В. попадає до польського полону. На щастя скоро виривається на волю і стає учасником походу загонів Директорії проти більшовицьких військ в Україні.
Наприкінці 1920 р. Д. В. Котко, як офіцер армії УНР опинився у польських таборах інтернованих українських воїнів на Познанщині.
Але навіть в тих умовах він зумів організувати невеликий чоловічий хор, потім створив мішаний хор, з участю понад 100 співаків, з яким гастролював Польщею, на той час до Галичини виїзд був заборонений.
З часом цей колектив став основою Українського хору, який 1922 р. розпочав офіційні гастролі у Західній Польщі. З 1924 р. це був – «Український Наддніпрянський хор» і це був перший професійний український хор в Польщі, з яким Котко успішно гастролював у Галичині, містах Польщі та країнах Європи. Хор виконував твори українських, польських, російських і західно - європейських композиторів, українські народні пісні, в яких чувся козацький бойовий дух, колядки, щедрівки. Майже всі твори виконували а капела.
У 1930 році Д. Котко зустрічається з великим меценатом української культури Андрієм Шептицьким, який переконує диригента – розпочати передавати свій досвід, майстерний талант хорового диригента молодій зміні ентузіастів хорового співу. Так Д. Котко осідає в місті Лева і 1930 – 36 рр. викладає у Львівській духовній семінарії та українській жіночій гімназії де також керував українськими студентськими хорами.
А у 1936 Д. Котко організував чоловічий хор «Трембіта», до репертуару якого входили українські народні пісні, твори українських і зарубіжних композиторів, а також його обробки карпатських народних пісень. Високий професіоналізм цього колективу сприяв тому, що у 1939 році на його базі було засновано Державну мандрівну капелу «Трембіта» (мішаний склад). Ця капела дуже багато гастролювала по країнах Кавказу, Середньої Азії, Далекого сходу та Сибіру. Початок ІІ Світової війни застає їх в Росії. Тому, прямо з гастролей колектив було евакуйовано до Казахстану м. Алма-Ати. Там на жаль склад її учасників було розпорошено по інших творчих колективах. Більшість ввійшла до Львівського українського ансамблю пісні й танцю, що діяв до кінця війни.
У 1945 р. Котка Д. В. запросили відновити Гуцульський ансамбль пісні і танцю в Станіславі (нині Івано-Франківськ).
Концертну програму ансамблю затверджували в обласному відділі культури, попередньо погоджували її з партійними органами, які безапеляційно вимагали пісень на прославлення існуючого ладу та вождів партії і уряду. Це звісно такі твори, як: «Слава партії великій і Сталіну слава! Хай живе і процвітає радянська держава!» і т. п. В душі Котко Д. В. дуже не любив таких творів. Інколи під час репетицій він необережно говорив, що так вічно не буде. Він з натхненням вивчав прекрасні хорові твори, канти Леонтовича, Нижанківського, Колесси, Січинського власні обробки українських народних пісень, щедрівки. Сексоти постійно доповідали в партійні осередки, яким творам Дмитро Котко надає перевагу. Капела мала успішні гастролі всюди і лише похвальні листи, подяки в центральні органи влади та хвалебні рецензії. Тому що професіоналізм колективу був надзвичайно витончений, тим більше це було представлення Гуцульської України того розмаїття барв, кольорів і досі незвіданих талантів. Сам митець так говорив про успіх його колективу «До цього ніхто й ніколи не займався серйозно вивченням народної творчості карпатських українців, – а вона невичерпно багата».
Сексоти і заздрісники старалися недаремно. Сповідуючи принцип «ніхто не забутий, ніщо не забуто» кривава комуністична влада в 1951 році нагадає Д. Коткові і перебування в українському війську, й українські пісні, що їх так чудово співав його хор, і розцінить той спів, як антирадянську пропаґанду.
І та розмова з ексцеленцією – митрополитом Української Греко-Католицької Церкви Андрієм Шептицьким в 1930 році також було згадано, як одне із звинувачень Дмитра Котка в антирадянській діяльності.
Не дали «стражі порядку» Д. Коткові відсвяткувати Різдвяні свята 1951-го. Восьмого січня його заарештували. Місяцями слідчі вибивали в дириґента зізнання у висунутих проти нього абсурдних звинуваченнях: матеріальна допомога хорові А. Шептицького, антирадянська пропаґанда на території європейських держав шляхом популяризації українських пісень. Одне слово, інкримінували йому «злочини», які чинить кожна порядна людина.
Знаючи про авторитет Д. Котко в народі, і не домігшись від нього потрібних зізнань, комуністичний «суд» не наважився чинити розправу над ним у Станіславі – і тому його заочно «засудила» так звана особлива нарада при МДБ СРСР у Москві 21 липня1951 року на десять років позбавлення волі.
П’ять років Дмитро Котко відсидів у сибірських концтаборах. Але і там у тих жахливих умовах його не покидала рідна пісня. Гуртував довкола себе невільників-співаків, і домагався в табірного начальства, аби їх залучили до «художньої самодіяльності».
Звільнили його 1956 року, дуже важко, але друзі допомогли йому прописатись у Львові. А ще в роки другої Світової війни він втратив дружину і доньку Аріадну, яких вивезли до Німеччини, а звідти вони емігрували до Америки. І все життя він не міг не переписуватися з донькою ні бачити її…Вже в досить похилому віці донька приїхала до нього на гостини, як туристка.
Після років каторги про працю з улюбленим дітищем – капелою «Трембіта» годі було мріяти.
Але Дмитро Котко не пропускає жодної можливості побувати на львівських концертах усіх колективів. Це було його єдиною розрадою. А ще він мав немалий талант художника. Писав пейзажі, і якраз прийшла пора цим зайнятися. Він написав: «Три лелеки» (1958), «Гірська річка» (1960), «Човен» (1963) та інші.
Одного разу він побував на концерті ансамблю бандуристів при УТОС, що зорганізувався у Львові. Його товариш по неволі Василь Босак зблизив його з бандуристами. Юрій Данилів, керівник ансамблю давно шукав допомоги для ансамблю в розучуванні нових творів. Тож за їхніми наполяганнями в 1959 році він став керівником цієї капели бандуристів і працював там до 1974-го року. Завдяки високому професіоналізму Дмитра Котко, інструментально-вокальна капела бандуристів «Карпати» стала знаменитою і з просто самодіяльної їм був наданий статус професійного колективу.
Період діяльності одного з перших організаторів хорового мистецтва Д. Котка довгий час залишався темною плямою в історії розвитку культури в Україні. Більше за півстоліття сплинуло років, аж поки розпочали відкривати істинну його унікального творчого генія, його великого внеску в розвиток українського мистецтва. Поступово з’являються монографії дослідження його творчого шляху, архівні документи. Можливо знайдуться платівки із записами виступів капели «Трембіта» років його діяльності.
Робота з творчими колективами Д. Котка – основна сторінка його життя. Адже коллективи якими він керував завжди прагнули і здобували незвідані раніше творчі піднесення і шалений успіх тому, що перед ними стояв унікальний неповторний талант.
В листопаді 1982 року народний маестро відійшов в інший світ. Поховали його на Личаківському цвинтарі у Львові.
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Костюк Наталія
За матеріалами: Паздрій В. Сіяч всеукраїнського єднання // Дзвін. 1993. № 7–9;
Стельмащук С. Дмитро Котко та його хори: Ст., рец., спогади, док. Дрогобич, 2000;
Вардзарук Л. Маестро Котко // Дорога до безсмертя. Ів.-Ф., 2004.
