Коли відвідувачі музею кобзарства слухають екскурсію, дуже часто їм хочеться дізнатися, чому співці сліпці були такі утаємничені, такі героїчні, в чому це проявлялося?
Значні напрацювання з цього питання дійшли до нас від Мартиновича П. Д. (1856-1933) Українські записи: Українські записи Порфирія Мартиновича, друкована фольклорно-етнографічна спадщина, вибране листування, мартиновичезнавчі студії, вибрана мистецька спадщина, біографічні матеріали / упоряд., прим., покажч. О.О. Савчук 2012.-534с.:128 іл. /Серія Слобожанський світ». Випуск 3.).
Василя Горленка (1853-1907), - Отечествен. записки Бандурист Иван Крюковский КС. 1882. № 12; Кобзари и лирники // Там само. 1884. № 1, 12.
Вже в сучасному інтерпретуванні давніх досліджень дуже пізнавально і романтично про це пишуть Василь Герей, Роман Кабачій. І звісно, велике дослідження вчителя Стрітівської кобзарської школи Володимира Кушпета Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX – поч. XX ст.): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – 592 с. та інші.
З цих напрацювань ми дізнаємося, що з давіх давен наших старчиків ніхто і не називав кобзарями, а просто старці сліпці. Згодом самі себе вони звали бандурщиками.
Від періоду Київської Русі були відомі співці-музиканти: Боян (Боян ворожити, заговарювати, баснословити), також Мануйло (Київський літопис 1137 р.) та Митус (Галицько-Волинський літопис 1241р.) Їх імена вчені історики зустрічають в літописах і ми дізнаємося, що діяльність їх була виняткова. Це були представники елітного прошарку суспільства. Вони були радники, оракули своїх господарів. Мали своє бачення розвитку подій, давали поради. Так в Галицькому князівстві співець Митуса настільки був правдивий, що говорив князю те, що відчував, знав і, що не подобалося князю, за це був покараний.
Походження кобзарства від часів Київської Русі, знаходимо і в пам’ятках образотворчого мистецтва, а саме, в розписах Київської Софії, де зображено струнно-щипкові інструменти, які нагадують стародавню українську кобзу. Первісний вигляд інструменту зафіксовано також у народних картинах - парсунах ХVII–XVIII ст. «Козак Мамай».
Етапного розвитку кобзарське мистецтво набуває в період козацької доби, де воно стало невід’ємною частиною побуту всіх верств населення. Універсал гетьмана Б.Хмельницького (27.09.1652 р.), засвідчує створення першого музичного цеху на Січі, і цим було узаконено професійну діяльність співців, полкових музикантів. Сліпих старчиків на Січі було дуже багато. Їх шанувало воїнство - лицарі, адже саме вони благословляли козаків у походи, а коли ті знівечені, часто осліплені поверталися до військової низової республіки – Січі, сліпці лікували їх душі, направляли від воїнства на інше життя – співця, музиканта, поета. І тоді такий воїн ставав воїном кобзарем.
Традиція об’єднуватися в цехи пішла з Запорізької Січі. Тому, щоб уберегти себе від переслідування, дискримінації існуючими тоталітарними режимами наші сліпці старці після знищення Запорізької Січі почали об’єднуватися в ремісничі цехи за існуючими правилами Магдебурзького права.
Кобзарі-бандурщики (ті, хто грали на кобзі), лірники (на лірі), а ще з ними мандрували і стихівничі, їх називали псальмопівцями виконавці духовних віршів – створювали цехи-братства, як на Січі. Очолював таке братство цехмайстер, котрого обирала рада панотців.
Старці чітко відділяли себе від побутуючих жебраків. Тяжким покаранням вважалося відрізування торби – на цеховому зібранні у винуватця, який порушив «старцівський устав». Його позбавляли права заробляти музикою й співами і віднині він міг тільки просити «Христа ради» разом зі звичайними жебраками.
Володимир Кушпет, автор книги «Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні», дослідив наступне: старці побутували майже на всій сільській території України, також на російській частині Слобожанщини, в Криму і Приазов’ї. Проте не всі мали право скрізь вільно старцювати «на всі чотири сторони»: початківці співали по одному-двох повітах, а учні тільки обслуговували панотця. Лише на час прощ до монастирів та чудотворних ікон «на празник» обмеження знімали. Регіональні спільноти старців зазвичай збиралися біля церкви – на цей храм віддавали частину заробленого, місцева ікона вважалася покровителькою всієї старцівської громади, а священик заплющував очі на те, що «духовне» співають люди без сану і відповідної освіти.
У старців були свої устої, цебто існували «Устиянські книги – які передавалися тільки усно (змінювати зміст цих книг дозволялося лише на корпоративних сходках).
Книги (кахтері) складалися з 12 частин, що регулювали життя старців: визначали «звичаї та цеховщину незрячого панібратства», вчили «псальми причитати і за милостиню дякувати», розповідали, в якій місцевості «більша подачка і велика людська добросердечність».
Інша книга «Струнник» навчала музичної грамоти.
Книга «Хвахівець-духовець» давала основи, «як орудувати костурякою, як поступати з грошима» та інших світських премудростей.
Були навіть поради – «Що робити, щоб незрячого полюбила добра молодиця або удовиця».
Звісно ці книги містили і своєрідний пісенник тобто це думи про Запоріжжя, «Козацькі думи про лицарів, кошових, курінних», про християнських мучеників.
Були і такі старцівські пояснення:«Яке лихо зробили царі Україні», «Про чужі землі і які там порядки», «Чи буде уп’ять Україна?», «Чи повернеться хто з того світу?», «Що таке лях та чи можна з ним дружити?», «Коли появилися на Україні пани і дворяни?» і навіть «Коли можна вбити чоловіка, за що і якого?»
Устиянські книги давали відповідь на будь-які запитання старцівського цеху. Тому їх зміст відкривався тільки під час другої присяги старшим віком і духом панотцям. При цьому промовлялося «заклинаніє» і «після заклинальне слово», щоб не відкрити книжкові таїнства жодній непосвяченій людині.
У побутовій мові старці вживали арго, яке цілком могло слугувати прототипом сучасній кримінальній «фєні». Немічний кобзар постійно міг наразитися на небезпеку, тому в спілкуванні з братчиком уберігав себе від неприємностей. Мова «арго» старців мала сакралізувати їх діяльність в очах посполитих. Хоча, один із полтавських лірників намагаючись відволікти увагу від особливості мови «арго» зауважував: «Це наш язик, сліпецький язик, та й більш нічого».
Мало хто здогадувався, що за образом слабкого старця ховався сильний духом, а той і тілом, козак. Так образ козака Мамая – це не що інше, як зображення мистецького відпочинку воїна-українця.
Один із засновників Слобідської школи кобзарства Гаврило Зелінський був кобзарем-характерником і чудово володів прийомами рукопашного бою. Селяни так згадували про нього: «Був здоровий плечистий вояка, воїном був незрячим, грудастим, його боялися за силу».
Про знайомого Шевченкові цех майстра Хведіра Вовка залишився спогад: «Співав басюкою таким, що земля під ним, було, труситься. Як колихне на тій бандурюзі, аж хмари, було, колишуться».
А після зруйнування Січі кобзар Гнат Рогозянський у серпні 1775 року вчинив резонансну акцію, яка цілком тягла на політичну – скликав Спасівську нараду кобзарів, що накреслила орієнтири українського співоцтва на «час темних віків».
Отже, незрячі старці це був такий досить Таємничий сліпецький орден.
Після значного присвячення Т. Г.Шевченком своєї творчості цим представникам особливого українського клану – старцям, відношення до них у суспільстві набагато змінилося і їх почали називати слідом за Шевченком – кобзарями, хоч самі себе вони називали бандурщиками.
Т. Г. Шевченко свою першу книгу назвав «Кобзар», вкладаючи в поезію саме те, що народ хотів почути від кобзаря-проповідника.
В сучасному культурологічному просторі відродження традиційної культури українців - засновані наступні об’єднання кобзарів любителів. Це Київський кобзарський цех (Пан отець –Товкайло М. Т.), Харківський кобзарський цех (Пан-отець Черемський К. П.), Львівський лірницький цех (Пан отець Черкас Назар). На шляху заснування - організовується Полтавський кобзарський цех на чолі з Фединським Юрієм.
Передумовою для відродження саме автентичного кобзарства в Україні стала діяльність Георгія Кириловича Ткаченка. Це він, в 60-х роках ХХ ст., повернувшись з Москви у Київ до племінниці, щоб жити, як він сам говорив, «межи своїх людей» привіз і, втрачений для українців, інструмент – діатонічну бандуру і спосіб гри – слобідський (харківський) на ній. Він постійно, під час виступів з лекціями товариства «Знання», розповідав про свій інструмент і популяризував світську діатонічну бандуру. Георгій Ткаченко мав креслення давньої бандури майстра Недбайла, оригінал якої, свого часу передав до музею музичних інструментів ім. М. Глінки. Маючи кваліфікацію художника-архітектора Г. К. Ткаченко здійснив креслення цієї бандури, таким чином зберіг можливість виготовити давній інструмент. В 70-х рр. навколо старійшини відродження кобзарського руху почали гуртуватися молоді патріотичні сили. Серед них: М. П. Будник, М. Т. Товкайло, М. Р. Селівачов, В. Я. Перевальський, К. П. Черемський та інші. Вони почали активно відроджувати старосвітську бандуру, а згодом інші загублені інструменти: вересаєвську кобзу, давньоруський гудок, гусельки, лютню і торбан. Так поступово, за майже 50 років в Україні відродилися давні традиційні музичні інструменти які зазвучали в руках талановитих музикантів з унікальним репертуаром XVІІ- XIX ст.ст.
Один із них - сучасний кобзар Тарас Компаніченко, постійно відшуковує рідкісний репертуар української еліти давніх часів. Він стверджує: «в будь-якому соціумі була потреба знайти місце для сліпців: У деяких суспільствах сліпих (незрячих людей) віддавали в науку до чаклунів, волхвів, бо їх сприймали певними медіаторами між одним світом та іншим. Сліпий надавався до вивчення великої кількості сакральних текстів». З іншого боку, в умовах колоніального становища України хранителі історичної пам’яті мали бути «зашифрованими» ледве не під юродивих, щоб не виділятися своєю гіпер патріотичною позицією. І звісно крім патріотизму, кобзарство передусім було способом заробітку для незрячих людей, які іншим способом не могли себе утримувати».
Давні кобзарі заробляли на життя старцюванням – збирали гроші за пісні й думи, які виконували на весіллях, хрестинах, похоронах чи храмових святах. А то й просто ходили від хати до хати, співаючи різне – від молитов до історичних пісень. Деякі з них були не бідними і могли мати непогані хатини, де й зимували. А в окремих садибах облаштовувалися неформальні школи кобзарства де найдосвідченіші кобзарі називалися панотцями й виховували цілі покоління учнів, не полишаючи свого ремесла.
Так, етнографи дослідили, що на хуторі харківського кобзаря Макара Христенка «частенько збиралися з усіх-усюд сліпі кобзарі та лірники, особливо у великі свята, щоб заробити на святки й відсвяткувати ці дні у своєму колі. Грали разом, училися один в одного якоїсь пісні чи приповідки», – пригадує його учень.
Навчання відбувалося «контактним способом» – палець у палець. Серед братії це називалося здати гру, учень «забирав гру» і «посідав бандуру» після смерті вчителя.
На початку ХІХ ст. в само організоване явище незрячих мандрівних співаків активно почали втручатися і політичні і громадські організації. Українська інтелігентна еліта вирішила зберегти для нащадків їх репертуар. Як говорив Опанас Сластіон, наші нащадки нам не простять, що ми і бачили, і чули, що співають наші сліпі співаки, і нічого не зберегли для майбутніх поколінь. Тому коли Олександр Бородай колекціонер українських старожитностей привіз з Америки перші записуючі пристрої - фонографи Едісона, було вирішено організувати етнографічну експедицію, щоб записати те, що співають мандрівні сліпці з героїчного епосу. Така експедиція була сформована і більшу кількість репертуару, який ще зберігся у мандрівних кобзарів записали на фонографічні валики Леся Українка та її чоловік Климент Квітка. А Філарет Колесса галицький композитор поклав це на ноти і таким чином був виданий збірник: Колесса Філарет. Мелодії українських народних дум. Львів, 1910. Серія І. (Матеріали до української етнології ЕК НТШ. Т. ХІІІ); 1913. Серія ІІ. (Матеріали до української етнології ЕК НТШ. Т. ХІV).
Завдячуючи цій великій роботі ми, насправді маємо унікальну можливість ознайомитися з репертуаром мандрівних сліпих співаків ХІХст. Але вже в 20-30-х рр. органи тоталітарного режиму країни рад роблять нестерпним життя художників і фольклористів, дослідників кобзарського мистецтва Миколи Домонтовича, Порфирія Мартиновича, Климента Квітки, Опанаса Сластіона, письменника і кобзаря Гната Хоткевича, знімають з посади директора Дніпропетровського історичного музею, «кобзарського батька» Дмитра Яворницького. Скрупульозні дослідження про події фізичного знищення незрячих мандрівних співаків здійснював Кость Черемський, про які розповідає у своїх книгах і на які посилається Василь Герей в статті «Розстріляний з'їзд кобзарів:забута трагедія».
З 80-х рр. ХХ ст. в українському суспільстві ми маємо реконструкцію давнього кобзарського мистецтва, яке було знищене за радянської доби, а також спотворене ідеологами тоталітарного комуністичного режиму колективістської творчості. Тарас Компаніченко стверджує, що тоді «капели, хори бандуристів були попросту кобзарськими колгоспами». У 30-х роках це явище набуває надзвичайно потворних форм. Їх змушували співати про Сталіна, Леніна, Ягоду, Єжова, великий жовтень, а про українця в спотвореній формі, як про невдаху-п’яницю, аби «складалося враження, що це українські пісні. Профанація, в якій залишилася форма без особливого змісту». Тому в сучасних вимогах, представник бандурного мистецтва повинен не тільки абстрагуватися від радянської псевдо традиції, він не може обійтися без вивчення досвіду гри відомих музикантів минулого, як і без вивчення давніх інструментів – торбана, лютні, кобзи й бандури.
Сьогодні реконструкторське (модернове) кобзарство не претендує на головного носія пам’яті, як і на відродження старцівства. Проте як мистецтво, як свідоцтво традиції залишається надзвичайно важливим і цінним. Завдяки йому почути «тих, хто ще були живі», можемо й ми.
Дійшло до наших днів і «Після заклинальне слово» з Устиянських книг Івана Гуса:
«Братіє незряча! Коли могутні світа цього будуть вас силувати на одкровеніє тайников і мудрості книг устиянських, хай у ваше серце увійде душа мученика Івана Гуса, що в муках за нас спопеліла на вогнищі страшному.
Крепіться душою і тілом, закам’яніть серця свої і скуйте їх булатом. Уста свої закусіте мовчанням. Робіть, як требують звичаї присяги і тайниця устиянських книг, в якій зберігається правда людська і ота правда, якої царі та пани не вспіли схоронити у домовину разом з Україною».
І ще одна новина. Oлесь Caнін справжнє ім'я Олександр Геннадійович Cанін укрaїнський кінoрежисeр, актoр, oператoр, прoдюсeр, музикaнт, скульптop – Лауреaт Державнoї премії України імені Олександра Довженка (2004) готує всю необхідну процедурну документацію для подання унікального явища, характерного лише для українського простору - кобзарства (мандрівних незрячих співаків музикантів) до Спиcку об'єктів Cвітoвoї спадщини ЮНЕСКO в Укрaїні.
Використана література:
Мартинович П. Д. (1856-1933) Українські записи: Українські записи Порфирія Мартиновича, друкована фольклорно-етнографічна спадщина, вибране листування, мартиновичезнавчі студії, вибрана мистецька спадщина, біографічні матеріали / упоряд., прим., покажч. О.О. Савчук 2012.-534с.:128 іл.- (Серія Слобожанський світ». Випуск 3)
Василь Горленко (1853-1907), - Отечественые записки Бандурист Иван Крюковский КС. 1882. № 12;
Кобзари и лирники // Там само. 1884. № 1, 12
Володимир Кушпет - Старцівство: мандрівні співці-музиканти в Україні (XIX – поч. XX ст.): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – 592 с.
Кабачій Роман - Таємниці мандрівних співців-музикантів // Режим доступу http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2017/03/blog-post_31.html
Герей Василь - Розстріляний з'їзд кобзарів: забута трагедія //режим доступу: http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/11/blog-post_9.html
Сердунич Любов – Устиянські (Вустинські) книги, кахтирі - священні книги України/
(Фотосвітлини з доступних інтернет ресурсів)
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Наталія Костюк
-
Герей В. – публіцист, дослідник історії України
Герей В. – публіцист, дослідник історії України
-
Горленко В. П. (1853-1907)
Горленко В. П. (1853-1907)
-
Кабачій Р. – публіцист, історик, журналіст-експерт Інституту масової інформації
Кабачій Р. – публіцист, історик, журналіст-експерт Інституту масової інформації
-
Кушпет В. Г. - дослідник кобзарського руху в Україні
Кушпет В. Г. - дослідник кобзарського руху в Україні
-
Мартинович П. Д. (1856-1933)
Мартинович П. Д. (1856-1933)
-
Санін О. Г. -український режисер, лауреат премії ім. О. Довженко
Санін О. Г. -український режисер, лауреат премії ім. О. Довженко
