19 квітня 1125 року в Києві на 73-му році помер великий київський князь Володимир (Василій) Всеволодович Мономах.
Про життя та здобутки Володимира Мономаха ми, схоже, знаємо все. Княжу кар’єру розпочав з тринадцяти років. Займав столи ростовський, володимирський, смоленський, п’ятнадцять років посідав чернігівський стіл, двадцять – переяславський. 20 квітня 1113 року на запрошення киян став великим київським князем. Найвагомішими результатами політичної діяльності Мономаха були організація Любецького з’їзду, рішення якого покращило ситуацію в країні та заспокоїло князівські чвари, боротьба з половецькою небезпекою, мир і спокій у державі під час його київського князювання. Володимир Всеволодович користувався авторитетом і повагою сучасників та отримав високу оцінку нащадків.
Але якою він був людиною? І взагалі, давньоруські князі, хто вони – герої чи негідники? Персонажі позитивні чи негативні?
Якщо глянути неупереджено, то що в них хорошого? У кращому випадку вимагали данину. У гіршому – і постійному – воювали між собою за владу й території, грабували, руйнували, палили міста і села. То захищалися від половців, то ходили походами в Степ грабувати половецькі стани. Лише зрідка в літопису записано: «Мирний рік».
Чи відрізнявся від узагальненого образу давньоруського князя Володимир Мономах? І відрізнявся, і не дуже. Загалом Володимир Всеволодович – гарний князь, але були в його житті епізоди, які важко збагнути з позицій честі чи християнської моралі.
У 1078 році Всеволод Ярославич, батько Мономаха, сів у Києві, а в Чернігові замість себе посадив сина Володимира. Всеволод порушив усі правила успадкування влади. І тоді, коли після смерті брата Святослава посів Чернігів, і тепер, коли став великим князем та віддав місто своєму синові. Чернігівське князівство було отчиною Святослава Ярославича та його нащадків, яких вчергове зневажили й проігнорували. Після смерті Всеволода син Святослава Олег на чолі загону половців прийшов до Чернігова, щоб повернути собі те, що належало йому по праву. Володимир Мономах тримав оборону міста вісім днів, а потім, як написав він у своєму «Повчанні»: «Пожалівши християнські душі, і села, що горіли, і монастирі, я сказав: Не хвалитися поганим! І оддав я брату отця його місце, а сам пішов на місце отця свого – до Переяславля». Насправді Мономах очікував на допомогу з Києва від Святополка Ізяславича, великого київського князя, але не дочекався і мусив залишити Чернігів.
Олег Святославич був двоюрідним братом Мономаха, вони дружили з юних років, разом ходили у походи, Олег хрестив старших Володимирових синів Мстислава та Ізяслава. Здавалося, ці двоє повинні були залишитися друзями і соратниками до кінця життя, або принаймні не стати ворогами у боротьбі за землі та владу. Але не склалося – принади Чернігівського князівства виявилися сильнішими за дружбу і честь.
Сам Олег на чужу спадщину не претендував. А те що використав половців для повернення Чернігова, то потрібно зрозуміти і його ситуацію: для утримання власної дружини потрібні кошти, а де князю без волості узяти ці кошти? Так, Олег Гориславич, як назвали його за дружбу з половцями, часто користувався силою степовиків, але половецькі загони в князівських усобицях використовували усі, і не Олег першим розпочав цю практику, а Мономах.
У кінці лютого 1096 року в Переяславі трапилася абсолютно неординарна подія – вбивство половецьких ханів Ітларя і Китана, які прийшли «по викуп за мир». За домовленістю із великим князем Святополком Мономах убив перемовників. Затим князі організували похід у Степ на обезсилені зимою та дезорієнтовані убивством своїх очільників орди.
Святополк перемогою над половцями піднімав свій престиж, який похитнувся, а Мономах будував стратегію на майбутнє. Олег був його прямим конкурентом у претензіях на великокняжий престол, до того ж Олег був сином старшого Ярославича і, відповідно, мав більші права на Київ. Складний проєкт в дусі Мономаха ставив Олега в ситуацію, коли він ніяк не міг взяти участь у поході проти «поган», тому що хани Ітлар і Китан були його союзниками, у Чернігові виховувався малолітній син Ітларя, якого Олег не погодився видати Святополку і Володимиру. Таким чином, чернігівський князь, відмовившись від участі в боротьбі з половцями, отримав негативне ставлення до себе як до людини, що приймає сторону ворогів Русі. Що й було потрібно Мономаху.
Сам він користувався славою головного захисника Русі від половців. Історики свідомі того, що боротьба й організація боротьби на загальнодержавному рівні були не лише захистом від реальної половецької небезпеки, а й вибудовуванням іміджу борця з «поганами», князя-захисника, без якого важко обійтися. Зусилля Мономаха щодо боротьби зі степовою навалою під час його князювання в Переяславі дійсно змінили ситуацію – вона із катастрофічної стала прийнятною. Половці не перестали бути небезпекою, вони так само нападали на руські землі. Але ситуацію вже можна було більш-менш контролювати. Водночас ці зусилля значно підвищили авторитет Володимира Всеволодовича.
Всупереч рішенням Любецького з’їзду (самим же Мономахом організованого і проведеного), за якими кожен повинен був тримати свою отчину і не зазіхати на володіння інших, – Мономах залишив після себе на київському столі сина Мстислава. Тоді як Київ був отчиною нащадків Ізяслава Ярославича. Не те, щоб це було погане рішення. Навпаки, дуже навіть вдале. Сучасники назвали Мстислава Великим за його справедливі дії і врівноважене, спокійне князювання. Але законність передачі верховної влади в державі не була витримана.
То ким же був Володимир Мономах – героєм чи злодієм?
Він був усього на всього людиною. І він був людиною свого часу – жив за правилами Середньовіччя, керувався тогочасними цінностями і нормами поведінки, тому його дії не завжди відповідали сьогоднішнім уявленням про ідеал. До того ж Мономах був політиком, а політика в усі часи була і є річ не зовсім шляхетна.
Звісно, що ніякі розумування не можуть виправдати непорядність. Але ми не можемо не визнати, що Володимир Мономах займав своє місце, посівши великокняжий престол. Зі свого покоління він найбільше підходив на посаду великого київського князя і добре виконував свою роль. У 1093 році кияни не погодилися визнати його своїм князем, обрали Святополка Ізяславича – і прогадали. А через двадцять років мусили двічі ходити в Переяслав кланятися Мономахові, щоб він став очільником держави. Володимир Всеволодович дійсно був найбільш вдалою кандидатурою. І не лише тому, що був розумною, освіченою, неординарною особистістю, а й тому, що усе своє життя він посилено працював, забезпечивши на час свого князювання мир і спокій у державі.
Література
Васюта О. Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі. Сіверянський літопис. 2024. № 6. С. 5-18.
Войтович Л. В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. Біла Церква, 2006.
Коринный Н. Н. Переяславская земля, Х – первая половина ХІІІ века. К., 1992.
Літопис Руський за Іпатським списком /авт. перекл., передм. та прим. Л. Є. Махновець. Київ, 1989.