ЯК ОДЯГАЛИСЯ ЖИТЕЛІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Сьогоднішня публікація історичного календаря не прив’язана до конкретної дати, а охоплює три з половиною сотні років – від початку Х-го і до середини ХІІІ століття й присвячена одягу. Моди тоді змінювалися не настільки швидко як зараз, тому можна говорити, що в Русі весь час побутував загальноєвропейський стиль одягу доби класичного Cередньовіччя. Модні тенденції йшли з Візантії.

Джерел для реконструкції костюма різних прошарків суспільства вкрай мало. Літописців, як осіб духовного звання, не дуже цікавила ця сторона життя. Тому описів на кшталт «колекція сезону 1135 року включає…» у тогочасних текстах, на жаль, немає. Є лише побіжні згадки у зв’язку з подіями, які були дійсно важливими для давньоруських авторів.

Та все ж писемні джерела донесли до нас назви деяких предметів одягу, а із зображень на мініатюрах, фресках, прикрасах і навіть дитячих іграшках ми можемо відновити їхній вигляд.

Сорочка однозначно була основним предметом вбрання усіх прошарків суспільства. Найперше, що людина одягала після бані і що одягала обов’язково, була сорочка. Це не була білизна в сучасному розумінні, бо такого поняття в середні віки іще не існувало. Але це була саме та сорочка, яка своя і яка ближча до тіла. Із сорочками чоловіки носили порти (вузькі штани), а жінки – спідниці (два шматки тканини, зав’язані на талії). Влітку такий набір був повноцінним одягом. Тканину виготовляли із льону або коноплі, прикрашали вишивкою чи шовковою облямівкою, переважно червоного кольору. Холод додавав інші предмети вбрання. А еліту соціальний статус і в спеку, і в мороз змушував прикрашати себе додатковими одяганками. І чим вищою була сходинка того статусу, тим багатшим і пишнішим було вбрання.

Шили одяг із тканин місцевого – власне домашнього – виробництва, та з імпортних. Кожна господиня вирощувала коноплі й льон і ткала полотно, виготовляла з вовни якісне сукно (орницю) і грубу власяницю, яка «остра на теле» (колюча). Для князів, бояр, купців, дружинників був представлений широкий вибір привезених з Візантії шовкових тканин, які в Русі називали пАволоки. Це «оловір грецький» – шовкова однотонна або заткана золотом тканина, схожа на сучасний атлас; парча – важкий шовк із витканим золотими чи срібними нитками узором; звичайний шовк – тонкий, але від того не менш цінний. Шовк цінувався на вагу золота, бо це була єдина тканина, в якій не заводилися воші. Везли також «кроуживи златыє» – шовкові золототкані стрічки шириною у 2–4 сантиметри, якими прикрашали одяг.

Представники чоловічої частини верхівки суспільства вдягали іще одну сорочку. Вона могла бути короткою (до колін), чи довгою (по кісточки). Довгі сорочки червоного, зеленого, синього кольорів, обшиті по горловині, рукавах та подолу широкими смугами шовку, були основним вбранням князів, бояр і дружинників, як і взагалі еліти по всій Європі.

Їхні дружини на сорочку вдягали довгий тунікоподібний одяг з широкими рукавами. Ця «сукня» прикрашалася шовковою облямівкою або вишивкою.

Селянки чи пересічні містянки таке вбрання одягали на свята. На браслетах-наручах, які підтримували дуже довгі (вишиті хвилястим орнаментом) рукава цього святкового одягу, є зображення жінок у сорочках-туніках.

Плащі носили і простолюд, і еліта, але плащі були різні. Крій плащів був однаковий – великий прямокутний шматок тканини, накинутий на плечі і зав’язаний чи скріплений застібкою (фібулою) на правому плечі так, щоб рука залишалася вільною. Відрізнялися матеріал та дизайн плащів.

Корзно – це плащ еліти. Він шився з якісної тканини синього, червоного, зеленого кольорів, прикрашався вишивкою, хутром, золототканими стрічками, металевими бляшками. Для холодної пори року плащ підбивався дорогим хутром. Річ практична, зручна, комфортна і водночас статусна.

Луда – легкий плащ із світлого шовку, затканого і прикрашеного золотом. Це вже річ однозначно статусна. Одягали його влітку, коли він не був і потрібен, і без нього спекотно, але ж становище зобов’язувало виглядати відповідно. А від золота плащ іще й блищав – очей не відвести.

Люди попростіше і плащі носили простіші та цінували їх за практичність. Називалися вони мятль, вотола, і виготовлялися з дешевої, погано обробленої вовни. Та головне, що зігрівали.

У джерелах згадується свита, пошита із сукна. З літопису, житій та берестяних грамот випливає, що це був одяг простолюду і ченців. Можливо, свити одягали й князі, наприклад, коли вирушали на працю (похід, війна), але в писемних джерелах про одяг дійсно мало написано, а на «парадних портретах» фресок та мініатюр князі зображені в паволоках, а не в місцевому сукні, навіть якщо воно якісне, м’яке та тепле.

Для холодної пори року населення Русі мало кожухи. З білки, горностая, куниці, лисиці, соболя, із шкур ведмедя, вівці чи кози.

У Галицько-Волинському літопису в статті 1247 року, яка розповідає про зустріч Данила Романовича з угорським королем Белою, змальовано парадний похідний одяг галицького князя. І жупан (каптан, хафтан) шовковий, вкруж розшитий золототканими стрічками, і сап’янці зелені, вишиті золотом, «а кінь під ним був диву подобен, і сідло позолочене, і стріли, і шабля золотом оздоблені». Той іще чепурун! Шовковий каптан відомий з княжих зображень того часу. Такі каптани, як приналежність чоловічого костюма, були поширені від Британських островів до Русі та Волзької Булгарії, полюбляли їх і скандинави. Тон, звісно, задавала Візантія.

Обов’язковою приналежністю і чоловічого, і жіночого костюма був пояс. Чи не найвагомішою причиною відмови Володимира Святославича від прийняття ісламу став той факт, що «вони (мусульмани) поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса». На Русі розхристаними не ходили. До шкіряного, прикрашеного металевими накладками, пояса прикріплювалася зброя, а також ніж, кремінь та кресало, точильний брусок, гребінець, або ж невеличка сумка, у яку складався увесь той дріб’язок. Простолюд якщо мав шкіряні пояси, то вузенькі, а частіше – ткані чи просто мотузок. Жіночі пояси були ткані або це був шовковий чи вовняний шнур.

Князі, бояри, дружинники носили клобуки – високі шапки, зшиті з декількох шовкових золототканих трикутників, інколи різних кольорів, з хутряною облямівкою. Жителі сіл і міст мали на голові шапки, виготовлені з повсті, з широким закотом.

Головними уборами жінок були повой та убрус. Взимку поверх убруса одягали хутряну чи повстяну шапку. Дівчата ходили з розпущеним волоссям, або заплітали його в коси та одягали «очельє». Це красива стрічка або срібний обруч.

Отже, в часи Київської Русі носили свити, кожухи, убруси, шапки, плащі. Штани називали портами, водночас це була і назва одягу загалом. Коли монголи захопили Володимир на Клязьмі і пограбували Золотоверхий собор святої Богородиці, то забрали навіть «порти блаженних перших князів» (сьогодні б сказали шати). А сорочка і тоді називалася сорочкою. Мешканець Новгорода у берестяному листі серед іншого прохає дружину: «Да пришли сороцицю, сроцице забыле». І носили сорочку всі, незалежно від статусу, статків і пори року.

На заставці : мініатюра з «Ізборніка Святослава», на якій зображено Святослава Ярославича з родиною.

Провідний науковий співробітник відділу нематеріальної культурної спадщини, кандидат історичних наук, доцент                    Олена Колибенко

• Одяг давньоруського князя. Реконструкція (за П.П. Толочком) Одяг давньоруського князя. Реконструкція (за П.П. Толочком)
• 
• Повсякденний одяг селянина та городянина. Реконструкція (за П.П. Толочком) Повсякденний одяг селянина та городянина. Реконструкція (за П.П. Толочком)
•