Феномен Ревуцьких у культурі Українського Відродження 1910–1930-х років, лише з набуттям Україною незалежності повно та гідно оцінюється інтелігентною елітою. Серед цих кіл добре відоме ім’я композитора Левка Ревуцького, музичний доробок якого є неповторним у світовій культурі. Здавалося б ім’я Дмитра Ревуцького менше відоме в мистецьких об’єднаннях. Але до Другої світової війни, коли в столиці України широко розгорнулася музикознавча, фольклористична, перекладацька, видавнича, педагогічно-просвітницька діяльність Дмитра Ревуцького і для шанувальників українського мистецтва утворився своєрідний феномен двоєдинства братів, про що свідчать численні факти вживання у ті часи просто прізвища «Ревуцькі», або «брати Ревуцькі» (цей феномен із додатком «українські буржуазні націоналісти» можна знайти в документах з архіву НКВС 1930-х років).
Народилися вони в родині, яка по праву пишалася своїм корінням. По батькові – Микола Гаврилович Ревуцький (1843–1906) – походив від легендарного козака Петра Ревухи з кошу Петра Конашевича Сагайдачного.
Дмитро прийшов в цей світ 1881 р. в мальовничому затишному селі Іржавці, що неподалік від містечка Ічня й відомої нині Качанівки. Він був первістком у сім’ї, а Левко народився 1889 р.
П’ять поколінь Ревух, служили священиками в Іржавці, де знаходилася знаменита козацька святиня – чудотворна ікона Іржавецької Богородиці. Батько Микола Гаврилович також був священником, але пізніше залишив сан і одружився на Олександрі Дмитрівні Каневській, яка походила з відомої родини Стороженків по материній лінії.
Батьки братів Ревуцьких були освіченими, інтелігентними людьми, любили музику, в домі постійно звучали мелодії Бетховена, Моцарта, українські народні пісні. Це сприяло пробудженню і ранньому розвитку обдарувань Дмитра, а згодом і Левка. В сім’ї любили співати: батько - Микола Гаврилович мав хороший бас, а мати акомпанувала сімейному хору на фортепіано, вільно володіла французькою і німецькою мовами. Дмитро і Левко Ревуцькі з дитинства виявляли музичні таланти. У Левка цей талант проявився дуже рано. Мати почала вчити його гри на фортепіано, в п’ять років. Вони навіть жартома в родині його називали «камертоном», тому що він завжди задавав тон, маючи абсолютний слух. З десяти років Левко виявив хист імпровізування.
Сини – зростали без розкошів, але мали все, що було необхідне для серйозного заняття науками, музикуванням. У домі була прекрасна бібліотека, гарна колекція різних українських інструментів, у тому числі й кілька унікальних майстрових кобз. У головному залі розміщувалися два роялі, щоб можна було грати оркестрові переклади, була і батьківська скрипка, на якій Микола Гаврилович під акомпанемент Олександри Дмитрівни любив грати народні пісні та популярні твори.
Початкову освіту сини отримали вдома у батьків, а в 9 років старшого Дмитра віддали до Прилуцької гімназії, згодом з 2 класу, певний час він навчається в Чернігівській гімназії. А коли розпочав своє навчання в Прилуцькій гімназії менший його брат Левко, Дмитро знову продовжив навчатися в Прилуках. В ті роки там був гарний драматичний гурток під орудою словесника Георгія Чудакова. Саме участь в цьому колективі зародила в Дмитра любов до літератури, театру.
Восени 1900 року Дмитро Ревуцький – вступає до Київського Свято-Володимирського університету на історико-філологічний факультет. Окрім навчання, Дмитро серйозно приймав участь в університетському хорі, яким керував Микола Лисенко.
Але царська охоронка дуже пильно супроводжувала діяльність молодого талановитого українця. І у випускній комісії до оцінки його дипломного проекту «Оссіянізм у Росії» були негативні характеристики. Дмитру пригадали і активну громадську діяльність, і участь у Лисенковому хорі, і його – українофільські переконання. Та це не завадило згодом, всі викладенні ним матеріали в дипломній роботі використовувати в учбових програмах гімназій та університетів.
Молодшого сина Левка батьки довірили старшому Дмитру і вже в 14 років відправили до Київської приватної гімназії Готліба Валькера. Незабаром він вступає до музичної школи Н. Тумановського, у фортепіанний клас М. Лисенка. «М. В. Лисенко перший став для мене зразком ставлення до своєї мистецької справи», – згадував пізніше Лев Ревуцький.
В Київський університет він вступає на фізико-математичний факультет, а через рік переходить на юридичний, а паралельно відновлює заняття фортепіанною грою в музичному училищі Російського Музичного Товариства.
Музика повністю заволоділа його серцем. Він відвідує театральні вистави і слухає концерти симфонічних оркестрів Петербурга та Москви, де було скупчення великих композиторів того часу. Враження було сильне і викликало у Левка Миколайовича непомірне бажання до занять музикою. Після трьох років навчання в училищі він у 1911 р. переходить на вищий курс консерваторії. Паралельно з навчанням по класу фортепіано Лев Миколайович розпочинає відвідувати студії по класу композиції Глієра. Композитор не полишав заняття і в університеті, а ще – багато і плідно працював творчо.
В ті роки він пише першу частину фортепіанної сонати (c-moll), перша симфонія в ескізах, прелюдії опусу четвертого.
Але розпочинається перша світова війна, яка зруйнувала плани сотень тисяч молодих талановитих людей імперіалістичної Росії і країн Європи.
Лев Ревуцький прискорено закінчує університет та консерваторію і у 1916 р. (має 27 років)– вирушає на фронт.
Лише на початку 1918 р., композитор демобілізується та оселяється в Прилуках. Остаточне становлення Ревуцького Л. М., як композитора приходиться на післяреволюційні роки.
А як складалася творча доля старшого брата Дмитра Ревуцького. Після закінчення університету йому відмовили у працевлаштуванні не тільки в Києві, а навіть в Іржавці, куди він мав направлене спеціальне іменне запрошення. Дмитро Миколайович прийняв пропозицію викладати словесність у приватній домашній школі в Ревелі (Таллінн). Але вже восени 1909-го молодий учений повернувся до Києва: завдяки сприянню Миколи Лисенка, його запросив Володимир Науменко викладати у своїй гімназії нині на Ярославому валу, відомій, того часу проукраїнським спрямуванням.
Та справжня активна творча діяльність Дмитра Ревуцького розпочалася в добу творення культури нової Української держави. Це були найкращі сили нації початку ХХ століття – Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Лесь Курбас, Георгій Нарбут, Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Олександр Кошиць, Климент Квітка, Михайло Старицький, Панас Саксаганський, Михайло Донець, Володимир Науменко, брати Кричевські. До тієї плеяди достойно увійшли й брати Ревуцькі. Дмитро Ревуцький майже з усіма ними був знайомий, із деякими товаришував, тому й меншого свого брата Левка, безперечно ввів у цю славну когорту українських просвітників.
Дмитро Ревуцький активно реалізовував духовний заповіт Української Громади – Лисенка, Лесі Українки, Драгоманова. Шляхи його діяльності охоплювали і розвивались у таких напрямках: 1) педагогічна робота; 2) просвітницька діяльність лекторсько-виконавського плану; 3) перекладацька справа; 4) фольклорно-етнографічні дослідження; 5) музикознавчі дослідження, включно з лисенкознавством.
Внесок Дмитра Ревуцького, в українську культурну розбудову попри намагання ідеологічно налаштованих органів вилучити ім’я вченого з культурного обігу, неперевершений.
Він був професором Музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка на акторському відділенні, де викладав орфоепію – дикцію і декламацію та спеціальний курс «Історія пісні», який був особисто ним розроблений і не мав аналогів у світовій педагогічній практиці.
У 1919 р. він видає коментовану збірку «Українські думи та пісні історичні», яка була однією з перших книжок для української (україномовної) школи, що у доступній формі викладала фольклорний матеріал з історичними та розгорнутими довідками до кожного зразка. В наші дні її справедливо називають «біблією і катехізисом національного самоусвідомлення».
Це видання схвально оцінив і видатний знавець фольклору зі Східної Галичини Філарет Колесса.
Всі роки своєї творчої діяльності Дмитро Ревуцький творив всупереч тим обставинам, які його оточували. Йому забороняли викладати, знімали його викладацькі лекції для студентів саме - історію українського фольклору та етнографії. А він організовував зустрічі наради з музикантами - майстрами гри на бандурах, народними співаками.
Дмитро Миколайович брав активну участь у підготовці й проведенні знаменитої Республіканської наради кобзарів у квітні 1939р. Там крім доповіді, він виконував народні думи та пісні, демонстрував давні традиції кобзарського співу, акомпануючи собі на фортепіано (так він демонстрував заплачку кобзаря). Тішився, що втілюються, задумані на початку 1920-х рр. разом із Філаретом Колессою і Климентом Квіткою, плани зі збирання фольклорних скарбів народу. Свідки того виступу казали: бачили, як по щоках сліпих кобзарів і лірників – учасників наради – текли сльози, як вони наближалися до літнього профессора, тисли йому руки, обіймали. А із залу лунало: «Слава братам Ревуцьким!». Це стверджувалося громадське сприйняття двоєдинства кращих синів України.
То був останній публічний виступ митця. 3 вересня 1939 року в Дмитра Миколайовича стався інсульт. Він не мав змоги евакуюватися на схід Радянського союзу, коли розпочалися військові дії фашистських окупантів. Як тільки Дмитро Миколайович почав володіти руками, восени 1941 р., він береться за роботу над матеріалами з лисенкознавства.
Музикознавчий доробок Дмитра Ревуцького весь пов’язаний з українською тематикою. Та найбільший внесок музикознавця – це його напрацювання про Миколу Лисенка. Дмитро Миколайович вважається фундатором лисенкознавства.
Ще в кінці 1920-х рр. було прийнято рішення за ініціативою Музею діячів науки та мистецтва України про повноцінне видання творів Миколи Лисенка. Редакторами призначили братів Ревуцьких: Левко Миколайович – музичний редактор, Дмитро Миколайович – упорядник томів, укладач приміток, автор статей. Планувалося видавати книги не в послідовному порядку, а відповідно до підготовлених матеріалів. Але розпочали відбуватися – процеси над СВУ (Союз визволення України), страшний Голодомор 1932/33 рр., жахливі репресії 1930-х із кривавими жертвоприношеннями до річниці жовтня 1937-го.
Світ побачили тільки два томи: першим був надрукований том IV – «Народні пісні для хору» (1931). Там у повному обсязі – 14 випусків, в яких розкривається велика подвижницька праця Миколи Віталійовича у найголовнішій ділянці музичного життя українського народу – хоровій культурі. В цьому томі відчувається жива розмовна «лекторська» інтонація Дмитра Миколайовича.
Другим почали друкувати том ІІ – «Музика М. Лисенка до Кобзаря Т. Шевченка» (1932). Але з ІІ тому було видано лише 3 випуски.
Зрозуміло, що ідейно-політичні настрої молодої «Країни Рад» 1920–30-х рр., породжували перегляд усієї системи вартостей людського буття з позицій класової оцінки нової соціально-рушійної сили світу – пролетаріату. Тому в непідготовленій духовно суспільній формації у галузі культури, висока класична музика була незрозумілою. Це часто призводило до суджень вульгарно-соціологічного змісту, переоцінці вагомих явищ духовного розвою нації й зведення їх до класово-чужих, а то й відверто ворожих новій історичній добі.
Менший брат Лев Ревуцький 1918 р., після війни оселяється з сім’єю в Прилуках і бере участь у організації місцевої філії Всеукраїнського музичного товариства ім. М. Леонтовича (1922). Там він організовував музичні програми, виступав як піаніст-соліст та концертмейстер у Прилуцькій хоровій капелі, для якої написав кантату «Хустина» на сл. Т. Шевченка.
1924 року Левко Ревуцький переїздить у Київ, де завдяки братові Дмитру подружився з видатними діячами науки, культури. Це відомі нам імена: поет Максим Рильський, Іван Козловський, академік Микола Стражеско, Григорій Верьовка, Віктор Косенко щирі однодумці братів Ревуцьких. Він влаштовується на посаду викладача музично-драматичного інституту ім. Миколи Лисенка і сповна віддається педагогічній справі, спочатку як викладач, а потім як професор музично-теоретичних дисциплін і вихователь виконавських та композиторських кадрів. Його учнями були, згодом великі українські композитори Майборода, Філіпенко, Жуковський, Кирейко, Коломієць та інші.
У 1936–39 рр. Левко Ревуцький разом з М. Рильським (лібрето) і Б. Лятошинським (оркестрування), здійснив велику роботу по створенню нової редакції опери «Тарас Бульба» М. Лисенка.
Унікальність композитора Ревуцького полягала в тому, що він створював свою музику на основі народних мелодій. І це в світовому сприйнятті було надзвичайно і неповторно. Деякі музикознавці говорили, що це Україна – але побачена з неба. Його музика ввійшла у світову культуру, але щоб підняти її на такий рівень, потрібно було (майже буквально) відірватись від землі, стверджували музикознавці.
Таким був Левко Ревуцький. Скульптори говорили про нього, що до його образу треба м’якого дерева, а не бронзи. І в житті це була «божа людина». Його син згадував про нього: «Якось він знайшов жіночий золотий годинник, то майже час стояв і чекав жінку, яка йшла і щось шукала під ногами. Тоді він з радістю віддав знахідку і спокійно пішов в своєму напрямі. Своїм студентам у важкі роки Ревуцький іноді платив стипендію з власної кишені, про що вони й не здогадувалися.
Він не любив полювання й до всього на світі ставився як до живого. Йому, голові Спілки композиторів Української РСР і народному депутатові, виділили машину. Та додому і на Банкову, він ходив пішки, всерйоз пояснюючи, що машині туди важко підійматися» ...
Етапним явищем у розвитку української інструментальної музики став його Концерт Фа-мажор для фортепіано з оркестром (1934–36).
Період Другої Світової війни Л. М. Ревуцький працює в Середній Азії і вносить значний внесок у виховання музичних кадрів в м. Ташкент.
В кінці 1941 р. в Києві його тяжко хворого брата і дружину, яка відчинила двері вбивці, по звірячому вбиває агент НКВС. Мотиви цього жахливого злочину залишаються нез’ясованими по нині…
В роки евакуації туга за рідним краєм у Левка Ревуцького виливається у звертанні до українського фольклору. Він пише обробки для голосу з фортепіано дев'яти українських пісень. Нова обробка галицької (стрілецької) пісні, яку любили співати вони з братом, — «Чуєш, брате мій...» стала його особистим реквіємом пам'яті Дмитра Ревуцького.
Вже в наші дні композитор і диригент Іван Гамкало поділився своїми враженнями від рукопису композитора: «Знаєте, зараз, коли дивлюся на сторінки архіву Ревуцького, дивуюся. Таку графіку я бачив тільки в рукописах Баха, Гайдна і Моцарта, опублікованих у німецьких виданнях… Наука графологія стверджує, що почерк відображає характер, особливості думки, енергетики і нервової системи людини. Для мене – справжнє відкриття, що чоловік був начебто м’яким, а тут – залізна витримка в кожному штриху й натиску пера…»
Незважаючи на визначні нагороди та регалії відносини композитора Левка Ревуцького з Радянською владою були досить складними. Більше того, комуністичний режим не міг не визнавати його таланту, тож, як велося у ті часи, композитора усіляко схиляли до «співпраці», щедро обдаровуючи його відзнаками. Ревуцький чотири рази нагороджувався орденами Леніна (найвища нагорода в СРСР), мав чотири ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», був удостоєний Сталінської премії, трохи згодом – Шевченківської. Написав немало такого, як «Комсомольська сюїта» чи «Партія наша про кожного дбає» - для дитячого хору. Але співцем комуністичної доби його сучасники і послідовники не вважають. До 80-річчя йому дали вищий ступінь відзнаки у СРСР за працю – Героя Соціалістичної Праці. Партійні керманичі чекали від нього, музичних панегіриків - оди комуністичній владі, постійно натякаючи на це.
У повоєнний період композитор з молодечою енергією береться до відновлення мистецько-культурного життя української республіки. Впродовж 1944 – 1948 рр. Лев Миколайович очолював Спілку композиторів України. Він здійснив понад 120 обробок українських народних пісень та пісень інших народів. Особливо яскравими зразками стали його цикли обробок козацьких пісень, «Галицькі пісні», «Сонечко», які позначили новаторські напрямки вирішення художніх завдань у жанрі обробки народних джерел. Високий мистецький рівень фортепіанної творчості Ревуцького мають його Прелюди (ор. 4, 7, 11), Соната (ор. 1), «Пісня» (ор. 17). У 1966 за 2-гу ред. Концерту для фортепіано з оркестром Фа-мажор Ревуцький удостоєний Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (присвячена М. Лисенку).
Левка Ревуцького обирали депутатом Верховної Ради України ряду скликань. На 1950-ті роки припадає величезна робота з редагування та підготовкою до друку творів М. Лисенка, яка було успішно виконана.
Коли була виконана його обіцянка перед пам’яттю великого вчителя Лисенка, композитор, як здогадувалися його близькі люди, раптом замовк. Він перестав писати музику присвятивши себе лише педагогічній діяльності. Можна впевнено стверджувати, що система згубила його вічно молодий Талант.
У 1984 р. були намагання зняти повнометражний фільм про Ревуцького. Творча команда розпочала по крихтах збирати фактаж для історичного нарису. Ще були очевидці, які знали Левка Миколайовича особисто і могли розповісти про класика. Але лише в дні Незалежності України ім’я Левка разом з рідним братом, Дмитром Ревуцькими внесли до реєстру ста найвідоміших українців!
Використані матеріали: дослідницькі статті В. В. Кузик;
стаття «Левко Ревуцький: геній, який знищив свій талант, щоб не танцювати під кремлівську дудку» електронний режим доступу http://www.golos.com.ua/article/313921
Фотосвітлини з доступних інтернет джерел
Молодший науковий співробітник НДС «Музей кобзарства» Костюк Наталія
-
Мати Олександра Дмитрівна Каневська та батько Микола Гаврилович Ревуцький. Фото 1905р.
Мати Олександра Дмитрівна Каневська та батько Микола Гаврилович Ревуцький. Фото 1905р.
-
Дмитро і Левко Ревуцькі під час навчання в Прилуцькій гімназії 1899 р.
Дмитро і Левко Ревуцькі під час навчання в Прилуцькій гімназії 1899 р.
-
Левко Ревуцький 1915 р.
Левко Ревуцький 1915 р.
-
Виступ з лекцією Дмитра Ревуцького перед учасниками Республіканської наради кобзарів 1939 р.
Виступ з лекцією Дмитра Ревуцького перед учасниками Республіканської наради кобзарів 1939 р.
-
Зібрання учасників Республіканської наради кобзарів 1939р., біля пам’ятника Т. Г. Шевченку
Зібрання учасників Республіканської наради кобзарів 1939р., біля пам’ятника Т. Г. Шевченку
-
Дмитро Ревуцький 30-ті рр. ХХ ст.
Дмитро Ревуцький 30-ті рр. ХХ ст.
-
Лев Миколайович Ревуцький 60-ті рр. ХХ ст.
Лев Миколайович Ревуцький 60-ті рр. ХХ ст.
