В. Г. Заболотний: віхи життя і творчості

Заболотний Володимир Гнатович (30.VII.1898–03.VIII.1962) – архітектор-художник, професор (1940 р.), доктор архітектури (1953), член-кореспондент Академії архітектури СРСР (1941); голова Президії Українського філіалу Академії архітектури СРСР (1944–45); дійсний член Академії архітектури УРСР (1945–56); Президент Академії архітектури УРСР (1945–56); дійсний член Академії архітектури СРСР (1950–56); дійсний член двох Академій будівництва та архітектури: УРСР та СРСР (1956–62); член правління Союзу радянських архітекторів в УРСР (1948–62) та Спілки архітекторів СРСР (1933–62); депутат Верховної Ради УРСР (1947–59) та Київміськради (1948–57).

Народився в с. Карань, Переяславського повіту, Полтавської губернії в родині українських селян. Закінчив переяславську чоловічу гімназію (1919), Київський Державний художній інститут (1927), захистив дипломний проект з присвоєнням кваліфікації – архітектор-художник, організатор будівництва (1928). 1927–29 архітектор, старший інженер Управління Південно-Західної залізниці та водночас викладач архітектурного проектування КХУ (1927–50, з 1939 зав. кафедрою) та КІБІ (1932–40); 1929–33 – старший архітектор, головний інженер і головний архітектор Державного інституту проектування міст, Київський філіал; 1933–36 – головний інженер і головний архітектор Цівільпроекту НККХ Київський філіал. У цей період розробив планування і реконструкцію міст: Каменськ (суч. Дніпродзержинськ), план реалізований в нагірній частині нового міста, типові житлові будинки на 20-30 квартир та Палац культури; у Кривому Розі – детальне планування нової частини міста частково реалізовано в 1930–32. За проектами В. Заболотного були споруджені: Будинок Вукоопромради (Облпотребспілки) в м. Вінниці (1934); в Києві: гуртожиток (на розі вул. Обсерваторної та Павлівської, 1935); Польський педагогічний інститут (співавтор Ведерников, вул. Павлівська, 1935); житловий будинок (вул. Костьольна), комплекс павільйонів Піонерського парку (у співавторстві, 1935–38), будинок Верховної Ради УРСР (1936–39; 1946–52) та ін.

1936–1940 – головний архітектор Управління Будівництва Верховної ради УРСР.; 1940–1941 – головний архітектор м. Києва; 1941–1944 – завідуючий відділом мистецтва і народної творчості інституту Мистецтв Академії Наук УРСР (Уфа–Москва–Київ). За проектами і під керівництвом В. Заболотного були збудовані в Башкирії: 2 житлові квартали двоповерхових дерев’яних будинків у м. Уфі (1942), малоповерхові житлові будинки з демпферного гіпсу власної оригінальної конструкції (2 млн. кв. м.) у м. Стерлітамаці (1942–43); в Україні: серія житлових будинків у с. Чирське Переяслав-Хмельницького р-ну Київської обл. (1946–1947), робітниче селище «Будівельник» у Дніпропетровській обл. (1948, комплексна тема, розроблена групою наукових співробітників під науково-творчим керівництвом В. Заболотного), будинок Укркоопспілки м. Київ (у співавторстві, 1955–1957). Архітектурні принципи проектів створених В. Заболотним у 1927–1934 роках ґрунтуються на конструктивіських позиціях. 1934–1940 роки характеризуються поворотом в архітектурних уподобаннях В. Заболотного і очевидне надання ним переваги використання архітектурної спадщини, а саме традицій класичного зодчества. Яскравим досягненням автора в цьому пошуку став будинок Верховної Ради УРСР: «При проектуванні цього будинку автор намагався не тільки вирішити головне архітектурне завдання – в художньому образі виявити призначення споруди, - але й передати в сучасній творчій інтерпретації найкращі риси українського мистецтва, виявити особливості та характер архітектури Києва, поєднати її з оточуючим ансамблем і краєвидом» – В. Заболотний.

Очоливши Академію Архітектури УРСР (1945–1956) розробив: структуру Академії, визначив пріоритетні напрямки її діяльності, концепцію розвитку національної архітектурної школи в ХХ ст. З 1950 р. – завідувач кафедрою архітектури в Інституті аспірантури при АА УРСР. За 25 років педагогічної діяльності ним було виховано близько 200 архітекторів-художників.

У 1953 В. Заболотний ініціював написання історії українського мистецтва у вигляді багатотомної праці.

1956–1962 – завідувач відділу вивчення народної творчості та історії українського мистецтва Академії будівництва і архітектури УРСР.

Лауреат Сталінської Премії 1-го ст. (1941), Державної премії Української РСР в галузі науки і техніки (1971 посмертно).

Нагороджений орденами Леніна (1948), Трудового Червоного Прапора (1950); Почесними грамотами Президії Верховної Ради УРСР (1940); Президії Верховної Ради Башкирської АРСР (1943).

Похований Володимир Гнатович Заболотний на Байковому кладовищі в м. Києві. У Переяславі-Хмельницькому в родинному будинку відкрито у 1963 р. Меморіальний музей архітектора – академіка В. Г. Заболотного та названа вулиця. У 2007 році на фасаді школи №1 (колишнє приміщенні гімназії), встановлена меморіальна дошка.

Теоретичні праці: Архітектура малопотужних гідроелектростанцій для колгоспів УРСР. Альбом-монографія. – Київ: Інститут енергетики Академії Наук УРСР, 1938. Співавтор В. А. Семенов; Творчі завдання архітекторів України у відбудові міст і сіл // Матеріали VI Пленуму спілки радянських архітекторів України. – Київ: Держвидав України, 1944; Тридцять років радянської архітектури на Україні. – Київ: Видання Академії Архітектури УРСР, 1948. – 56 с.; Научно-исследовательская работа в области жилищного строительства. – Киев: Изд. АА УССР, 1949. – 24 с.; Програма історії Українського мистецтва / За заг. ред. В.Г. Заболотний.– Киев: ГОССТРОЙИЗДАТ УССР, 1956.; Архитектура Украинской ССР: В 2-х т. / Заг. ред. В.Г. Заболотний. – Київ: Вид. АА УРСР, 1951. – Т. 2.,  Москва: Изд. Госстройиздат, 1954. – Т. 1; Памятники архитектуры Украины. Фотографи и чертежи. / За заг. ред. В.Г. Заболотний. – Киев, 1954; Нариси історії архітектури Української РСР (дожовтневий період). / За заг. ред. В.Г. Заболотний. – Київ: ДЕРЖВИДАВ літератури з будівництва і архітектури УРСР, 1957. – 559 с.; Українське народне мистецтво. Тканини та Вишивки. Альбом. / За заг. ред. В.Г. Заболотний. – Київ: Держвидав образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1960. – 51 друк. аркуш.; Українське народне мистецтво. Вбрання. Альбом. / За заг. ред. В.Г. Заболотний. – Київ: Держвидав образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР, 1961. – 327 с.; Нариси з історії Українського мистецтва. / За заг. ред. В.Г. Заболотний. – Київ: «Мистецтво», 1966. – 670 с. 

Джерела та література:

Центральний Державний Архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 4802, оп. 1, спр. 1318. Особова справа; Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». Музей Заболотного В. Фонд документи. Інв. № З-5. Посвідчення про закінчення КХУ, інв. № З-10–Атестат професора, інв. № З-11– Диплом доктора наук, інв. №№ З-14, З-15, З-16, З-17, З-18, З-19 – посвідчення, інв. № З-23 – членський квиток Спілки архітекторів СРСР, інв. №№ З-400 (1, 2, 3), (ІІ), (ІІІ), З-401(1, 2, 3) – депутатські квитки, інв. № З-393 орденська книжка, інв. № З-398 – Диплом лауреата Державної премії Української РСР, інв. № Ндф-2305 – копія Посвідчення № 24 лауреата Сталінської премії 1-го ступеню.

Набок Людмила Миколаївна

«Діяльність є більш успішною, коли йде не стрибками, але плавно й поступово поширюється, збільшується» - кредо І.Ф.Тимківського.

27 липня наукова спільнота відзначає чергову річницю від дня народження відомого археолога, дослідника культури ранніх землеробів М.Л. Макаревича. Про його життєвий та творчий шлях можна дізнатися у Музеї трипільської культури Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав».

Серед імен, пов’язаних із Переяславським колегіумом, по праву можна пишатись його вихованцем Шишацьким Григорієм Сепановичем, чернече ім'я Варлаам – першим ректором Переяславського колегіуму та Новгород-Сіверської семінарії, єпископом Володимирським і Житомирським, архієпископом Могилівським і Вітебським.

В когорті визначних українських народних художників чільне місце належить уродженцю с. Кропивни, що на Черкащині, Іллі Максимовичу Шульзі (1878–1938 рр.).

Петро́ Степа́нович Погребня́к (нар. 10 липня 1900 р. у с. Волохів Яр Зміївського району Харківської області, — пом. 25 липня 1976, м. Київ, Україна) — український вчений-лісівник і ґрунтознавець, доктор географічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, професор кафедри лісівництва Української сільськогосподарської академії (Національний університет біоресурсів і природокористування України), академік та віце-президент АН УРСР.

Володимир Кирилович Гончаров народився 15 липня (2 липня за старим стилем) 1909 р. у м. Замостя Люблінської губ. (нині Люблінського воєводства, Польща). Закінчив Бердичівський кооперативний технікум (нині Житомирської обл.) (1929). Працював завідувачем відділу археології Бердичівського краєзнавчого музею (1929-1934). З 1934 р. перейшов до Інституту археології АН УРСР старшим науковим співробітником відділу слов’янської археології та Археологічного музею Інституту. Досліджував давньоруські міста і городища, слов’янську Лука-Райковецьку культуру, черняхівську культуру. Працював у багатьох археологічних експедиціях з розкопок стародавніх Іскоростеня (1939), Райковецького городища та поселення, (1946-1948), Городська (1947), Колодяжина (1948-1953), Пліснеська (1950), Галича (1951), Києва («місто Володимира», 1955), Воїня (1956-1957), городища Іван-Гора (1960-1967).

15 липня наукова спільнота відзначає чергову річницю від дня народження відомої вченої-археолога, музеєзнавця, кандидата історичних наук – О.Ф. Лагодовської. Олена Федорівна народилася 1899 р. у м. Одесі в сім’ї учителя. Середню освіту здобула у Петрограді, закінчивши в 1917 р. гімназію. У 1919 р. переїхала до м. Житомир, де здобула вищу освіту навчаючись у Житомирському Інституті народної освіти на факультеті суспільних наук за спеціальністю історія. Паралельно з навчанням із 1920 р. розпочала працювати у Волинському науково-дослідному музеї (нині Житомирський обласний краєзнавчий музей) спочатку лаборантом, в подальшому помічником заступника історичного відділу.Працюючи в музеї пройшла першу археологічну підготовку в експедиціях під керівництвом відомого українського археолога С.С.Гамченка.

Петро Іванович Прокопович – людина зі світовим ім’ям, яскрава особистість в історії світової науки. Народився 10 липня 1775 року в селі Митченки, поблизу Батурина, Чернігівської області в сім'ї дворянина-священика козацького роду. Навчався у Києво-Могилянській Академії. Після навчання служив у Переяславському кінно-єгерському полку. З військової служби звільнився у 1798 році. Вийшовши у відставку, взявся господарювати на землі. В садибі молодшого брата побачив пасіку. Відтоді все життя Петра Івановича було пов'язано з бджільництвом.

Микола Досінчук-Чорний (20.04.1918 – 3.07.1999) – видавець, дослідник кобзарства, публіцист і громадський діяч. Навчався у Кременецькій Духовній Семінарії (1930-і рр., нині Тернопільської обл.). Пізніше переїздить до Львова, щоб брати участь у визвольному русі за незалежність України. Через переслідування польською владою в 1949 р. він як і сотні патріотів змушений був емігрувати до США та змінив прізвище на Чорний.