В VI-ій експозиційній вітрині Музею кобзарства привертає увагу цікава світлина, де зображений співак - бандурист Олексій Чуприна і поруч нього, на східцях, біля підніжжя могили Тараса Шевченка у Каневі, сидить у темній ризі, з Панагією на грудях, посохом у руках – сивочолий священик і цілує руку бандуристу. Це єпископ Мстислав. Під час екскурсії у Музеї кобзарства ми завжди звертаємо увагу відвідувачів на унікальну світлину.

Валентина Олексіївна Петрашенко (Тимченко) народилася 14 грудня 1950 р. у с. Чемер Олишевського р-ну Чернігівської обл. Закінчила з відзнакою історичний факультет (кафедру археології та музеєзнавства) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1969–1975).

Коли в Україні широко побутували традиційні кобзарі – незрячі мандрівні співаки всі дослідники цього явища сходилися на загальній думці. Що географією їх найширшого побутування була Харківщина та Полтавщина. Це  по праву була маленька країна кобзарів.

З Переяславським колегіумом пов'язане ім'я і Андрія Семеновича Братановського – вихідця з дворянської сім'ї, який з іменем Анастасія був єпископом, а згодом архієпископом Білоруським і Могилівським, архієпископом Астраханським, членом Святого Синоду і членом Російської Академії наук.

Як розвивалося бандурне мистецтво в Західній Україні?

Вже відомо, що бандура почала ширитися у Перемишлі, Львові, Рівному та інших містах Галичини через тих учасників капел бандуристів у 20-30-х роках в Чехословаччині, Польщі, Франції під орудою Василя Ємця. Через певний період значна частина їх осіла в містах і містечках Галичини, які вже не мислили свого життя без унікального інструменту – бандури. Так з’являлися ансамблі, дуети у кінці 20-х 30-х рр. під керівництвом молодого Юрія Сінгалевича, Костя Місевича. Вже пізніше  в 50-х роках Юрій Данилів організував таких же незрячих, як сам і створив з ними ансамбль, який з часом виріс до капели бандуристів «Карпати» за участі незрячих музикантів. Колектив з роками набув високої професійності і запорука цьому унікальне керівництво колективом – Дмитра Васильовича Котко.

7 грудня виповнюється 120 років від дня народження Катерини Білокур – майстрині народного декоративного живопису, представниці «наївного мистецтва» родом з Полтавщини. Доля не подарувала їй ні мистецьких шкіл, ні професійних наставників – її не прийняли ані до технікуму в Миргороді, ані до Київського театрального технікуму – не мала документів про базову шкільну освіту…

Серед багатьох міст і сіл України, де жив або через які проходив Григорій Сковорода, козацьке село Каврай на тодішній Переяславщині одне з найпримітніших в житті філософа і поета. Тут молодий Григорій прожив п’ять літ, працюючи домашнім вчителем у місцевого поміщика Степана Томари. Тут таки, як зазначив Сковорода «В полночь ноября 24, 1758 года, в Кавраи» (6 грудня за новим стилем – прим. авт.) Сковороді наснився один дивний-предивний сон. Він задрімав і раптом прокинувся, вражений яскравістю сновидіння.

3 рудня виповнюється 298 років від дня народження Григорія Савича Сковороди (1722–1794) – мислителя, поета, мандрівного народного навчителя, нашого Перворозума, особистості, якою український народ може пишатися перед усім світом.

Коли в Україні тотально і планомірно зникали незрячі мандрівні співаки прийшов час, коли їх повністю не стало в суспільстві українців, а ті, що залишилися були взяті під опіку комуністичної ідеологічної системи країни рад. Так зникали  і світлини і репертуар, який вони виконували, а спогади про їх побутування на довгі роки були поховані в недоступних архівах рукописів етнографів ХІХ поч. ХХ ст.

КОЗІЙ ІВАН БОРИСОВИЧ – фотограф Переяслав-Хмельницького державного історико-культурного заповідника (нині Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»).