15 травня 1817 року народився український історик, етнограф, прозаїк, поет-романтик, мислитель, громадський діяч Микола Костомаров. Автор численних історичних досліджень, в яких обстоював ідею самостійності української нації, окремішність українського історичного процесу. До кінця своїх днів Костомаров доводив різність «двох руських народностей», як він їх називав – українців (спадкоємців демократичних традицій Київської Русі) і росіян (творців деспотичного Московського царства та Російської імперії). Був співзасновником та активним учасником слов`янофільсько-українського київського Кирило-Мефодіївського братства. У 1847 році за участь в братстві Костомарова арештовують та перевозять з Києва до Петербурга, де він і провів решту свого життя.

«А КОБЗА, ХОЧ І САМОРОБНА – ДОРОЖЧА ЗОЛОТА ЙОМУ»

(Олекса Ющенко)

Коли у березні 1985 року відбулося відкриття Музею кобзарства серед почесних гостей був Андрій Матвійович Бобир. Це був – відомий співак-бандурист, народний артист України, художній керівник і головний диригент оркестру народних інструментів Держтелерадіо України – більше тридцяти років, викладач Київської консерваторії серед учнів якого весь цвіт новаторського бандурного мистецтва. А саме – М. Гвоздь, С. Баштан, Н. Москвіна, Н. Павленко, В. Третякова, Ю. Гамова, А. Омельченко, В. Герасименко, В. Кухта, В. Лобко та ін.

Шпиталь Анатолій Григорович – перекладач, літературознавець – народився 14 травня 1950 року в селі В'юнище, що на Переяславщині. Після закінчення філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка працював учителем у селі Лецьки. 1981 року закінчив аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Кандидат філологічних наук. Працює старшим науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

13 травня 2020 року минає 104 роки з дня смерті класика єврейської літератури письменника Шолом-Алейхема (Соломона Нохумовича Рабиновича). Світоч єврейської літератури народився 2 травня 1859 року в Переяславі Полтавської губернії у великій родині Менохема – Нохума Рабиновича і Хає Естер. Дитячі роки Соломона пройшли у містечку Вороньків Переяславського повіту (нині с.Вороньків Бориспільського р-ну). В 1872 році родина знову повернулася до Переяслава, де Соломону Рабиновичу виповнилося 13 років – він досяг релігійного повноліття, тобто став відповідальним за свої вчинки і отримав право брати участь у всіх сферах життя єврейської громади. В цьому ж році від холери померла мама Соломона.

В експозиції Музею кобзарства Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав» серед різномаїття раритетів музичних інструментів української традиційної культури особливе місце займають два інструменти. Це бандура майстра Івана Тихоновича Богуша, яка йому і належала та бандура майстра з Баришівки – Олексія Михайловича Гапона на якій все своє свідоме життя грав переяславський вчитель Микола Власович Погасій.

9 травня 1890 року в містечку Шишаки на Полтавщині народився Кирило Осьмак – відомий український політичний діяч. Осьмак був серед тих, хто в березні 1917 року створив Центральну Раду – тимчасовий парламент України. Агроном, організатор кооперативів. 1928 року в Харкові заарештований за участь у створенні Української селянської партії, яка мала виступити проти совєцької влади. Був висланий з України на три роки – як «соціально небезпечний елемент».

Народився 10 травня 1797 р. (дата з 1798 чи 1799 рр. нині уточнена згідно даних тульських родовідників) у с. Пожиліно Єфремівського повіту Тульської губ., у родовому помісті Лєвшиних, у дворянській родині, яка вела своє походження з ХІV ст. від німецького аристократичного роду графів фон Левенштейнів. Дитинство провів у Воронежі, тут закінчив гімназію (1813). Освіту завершив у Харківському університеті, де отримав ступінь магістра по відділу гуманітарних наук (1813-1818).

Народився у Мелітополі 10 травня 1921 р. у родині майстра-годинникаря та ювеліра вищої категорії, який отримав фах у Швейцарії. У 1932 р. родина переїхала до Ленінграду. У 16 років він взяв участь у першій своїй археологічній експедиції, якою керував відомий ленінградський археолог В.І. Равдонікас. У 1938 р. вступив на історичний факультет Ленінградського державного університету. Ще студентом другого курсу А. Столяр був прийнятий до головного академічного археологічного закладу країни: у 1939 р. його зачислили до штату Інституту історії матеріальної культури АН СРСР тимчасово на посаду науково-технічного співробітника. Але почалася війна і у серпні 1941 р. А. Столяр разом з іншими студентами історичного факультету пішов на фронт, служив на Волховському і Ленінградському фронтах. Був нагороджений Орденом Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За оборону Ленінграду».

Ім’я Оврама (Аврама) Семеновича Яценка, музиканта з с. Харківці на Переяславщині, мало відоме широкому загалу. У 1918 р. разом із групою ентузіастів він створив Першу українську художню капелу кобзарів. Відомо також, що він був майстром з виготовлення дуже гарних на звук бандур і особливо талановитим інструментальним виконавцем.

5 травня 1900 року український адвокат, громадсько-політичний діяч Кирило Трильовський заснував у с. Завалля на Івано-Франківщині українське пожежно-гімнастичне товариство «Січ». А в 1914 р. було вже 916 таких осередків у Галичині та на Буковині. «Січі» стали дуже популярні й відігравали велику роль у національному піднесенні. У статуті Трильовський писав, що «січовики» повинні долати неграмотність, передплачувати часописи, ставити театральні вистави, створювати свій хор і оркестр. «Січ» мала боротися з пияцтвом, картярством, заснувати крамниці, каси, молочарні. Особливо згуртовували українців свята на честь видатних подій в історії України, на які збиралися десятки тисяч «січовиків» у формі. Крім того, «Січ» мала й політичні цілі – Трильовський розумів, що українці мусять «військово зорганізуватися», щоб боротися за визволення. І вже 18 березня 1913 року офіційно створили військову організацію Українські Січові Стрільці. Перші стрілецькі військові організації заклали в Косові, Яблунові, Шешорах, Заліщиках. До початку війни 1914 року їх було 96.