Тетяна Оболдуєва народилася 3 лютого (21 січня по ст. ст.) 1908 р. у Тюмені, в родині лікаря, який був засланий до Сибіру. У 1927 р. вступила на етнологічний факультет Першого Московського університету, через рік перевелася на східний факультет Середньоазійського університету в Ташкенті (1928–1930). Після закінчення навчання. працювала в Державній Академії історії матеріальної культури (ДАІМК) та у музеях Ленінграда, зокрема в Ермітажі, у Відділені раннього феодалізму під керівництвом відомого вченого-археолога Б. О. Латиніна.

Леоніла Анатоліївна Голубєва народилася 12 (19) січня 1909 р. в м. Казані (Росія) у родині вчителів. Навчалася у Саратовському державному університеті (1926–1930). Після закінчення навчання працювала вчителем середньої школи (1930–1933). Згодом вступила в аспірантуру при Державному історичному музеї (1933–1936), в якому працювала понад 10 років старшим науковим співробітником (1936–1946). У 1946 р. захистила кандидатську дисертацію на тему «Топография домонгольского Киева». Після захисту дисертації продовжила роботу в редакції БСЭ (Большой Советской Энциклопедии) – завідувала редакцією археології, антропології та етнографії (1946–1956). Активно працювала в редакції журналу «Советская археология» Інституту археології АН СРСР (1956–1965). Л. А. Голубєва 30 років працювала в Інституті археології АН СРСР у Москві (1956–1986). Коло її наукових інтересів зосереджувалися на дослідженні побуту та культури східних слов’ян і фіно-угрів. Докторську дисертацію захистила на тему «Весь и славяне на Белом озере» (1973).

Загальновідомо, що Т. Шевченко написав «Заповіт» у покоях переяславського лікаря Андрія Йосиповича Козачковського. Нині це меморіальна кімната Музею Заповіту Т. Г. Шевченка. Її називають священною, адже там відбулась таємниця народження всесвітньо відомого твору українського генія.

Ілля Самойловський народився 23 грудня 1881 р. у с. Лемешівка Пирятинського повіту Полтавської губ. (пізніше Яготинського, нині Бориспільського р-ну Київської обл.).

Житник Анатолій Архипович народився 20 грудня 1945 року в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району Київської області в родині службовців, де й закінчив середню школу. Працював слюсарем у колгоспі та літературним працівником в районній газеті. Закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка та Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. За фахом юрист. Від 1963 року виступав у пресі з віршами, гуморесками, фейлетонами. Працював у журналах «Хлібороб України», «Сільські горизонти», «Перець», газеті «Вечірній Київ». Був членом КПРС. Член спілки письменників України. Був засновником та головним редактором газет «Турбота» та «Кримінальний огляд».

В VI-ій експозиційній вітрині Музею кобзарства привертає увагу цікава світлина, де зображений співак - бандурист Олексій Чуприна і поруч нього, на східцях, біля підніжжя могили Тараса Шевченка у Каневі, сидить у темній ризі, з Панагією на грудях, посохом у руках – сивочолий священик і цілує руку бандуристу. Це єпископ Мстислав. Під час екскурсії у Музеї кобзарства ми завжди звертаємо увагу відвідувачів на унікальну світлину.

Валентина Олексіївна Петрашенко (Тимченко) народилася 14 грудня 1950 р. у с. Чемер Олишевського р-ну Чернігівської обл. Закінчила з відзнакою історичний факультет (кафедру археології та музеєзнавства) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1969–1975).

Коли в Україні широко побутували традиційні кобзарі – незрячі мандрівні співаки всі дослідники цього явища сходилися на загальній думці. Що географією їх найширшого побутування була Харківщина та Полтавщина. Це  по праву була маленька країна кобзарів.

З Переяславським колегіумом пов'язане ім'я і Андрія Семеновича Братановського – вихідця з дворянської сім'ї, який з іменем Анастасія був єпископом, а згодом архієпископом Білоруським і Могилівським, архієпископом Астраханським, членом Святого Синоду і членом Російської Академії наук.

Як розвивалося бандурне мистецтво в Західній Україні?

Вже відомо, що бандура почала ширитися у Перемишлі, Львові, Рівному та інших містах Галичини через тих учасників капел бандуристів у 20-30-х роках в Чехословаччині, Польщі, Франції під орудою Василя Ємця. Через певний період значна частина їх осіла в містах і містечках Галичини, які вже не мислили свого життя без унікального інструменту – бандури. Так з’являлися ансамблі, дуети у кінці 20-х 30-х рр. під керівництвом молодого Юрія Сінгалевича, Костя Місевича. Вже пізніше  в 50-х роках Юрій Данилів організував таких же незрячих, як сам і створив з ними ансамбль, який з часом виріс до капели бандуристів «Карпати» за участі незрячих музикантів. Колектив з роками набув високої професійності і запорука цьому унікальне керівництво колективом – Дмитра Васильовича Котко.